The abuser inflicted multiple blows on the defendant with fists, feet, and a wooden bat, threatening her life and health. After that, the man grabbed an ax and threatened to kill her. To prevent this, the defendant wrenched the ax from the offender and, when the latter fell to the floor, hit him with it at least 36 times, which resulted in his death. During the examination of the case, the lawyer argued that the defendant was acting in self-defense and therefore the killing was a result of exceeding the limits of necessary self-defense (Art. 36 of the Criminal Code of Ukraine). The first-instance court disagreed with these arguments, believing that the defendant committed intentional murder, as she had the opportunity to end the conflict with the victim without delivering as many blows as she did. The woman was sentenced to seven years in prison, and the appellate court upheld this decision. The Supreme Court, considering a cassation appeal against the decisions of the judges of the previous instances, arrived at the conclusion that the lower courts qualified the defendant’s actions incorrectly. According to the Supreme Court, the accused was defending herself from the victim's aggressive actions that threatened her life and health. According to the defendant, it was the severe beating she had suffered at the hands of the deceased and his threat of killing her with the ax that led to her delivering the lethal blows. Given these circumstances, the Supreme Court concluded that the defendant had reasonable grounds to assume that the victim’s fall in itself did not mean that he would cease his aggressive actions, so the danger to her life was still present at that moment. According to the Court, using the means of self-defense that do not match the level of threat does not negate the fact that the person is acting in self-defense. The Supreme Court changed the qualification of the defendant’s actions to murder committed as a result of exceeding the limits of necessary self-defense and sentenced her to the years in prison. This case shows that prolonged violence against women, left unaddressed, may force the victim to use the means of defense that could put the life of the abuser at risk.

36 Кримінального кодексу України). Суд першої інстанції не погодився з цими аргументами, вважаючи, що підсудна вчинила умисне вбивство, оскільки мала можливість закінчити конфлікт з потерпілим, не завдаючи йому стільки ударів, скільки вона завдала. Жінку засудили до семи років позбавлення волі, і апеляційний суд залишив це рішення без змін. Верховний Суд, розглядаючи касаційну скаргу на рішення суддів попередніх інстанцій, дійшов висновку, що суди нижчих інстанцій неправильно кваліфікували дії підсудної. На думку Верховного Суду, обвинувачена захищалася від агресивних дій потерпілої, які загрожували її життю та здоров'ю. За словами обвинуваченої, саме жорстоке побиття, якого вона зазнала від рук загиблого, та його погрози вбити її сокирою спонукали її до нанесення смертельних ударів. З огляду на ці обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що у підсудного були достатні підстави вважати, що падіння потерпілої саме по собі не означало, що він припинить свої агресивні дії, тому небезпека для її життя в той момент все ще була присутня. На думку Суду, застосування засобів самозахисту, які не відповідають рівню загрози, не заперечує того факту, що особа діє в межах самооборони. Верховний Суд змінив кваліфікацію дій підсудної на вбивство, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони, і засудив її до років позбавлення волі. Цей випадок показує, що тривале насильство над жінками, залишене без уваги, може змусити жертву використовувати засоби захисту, які можуть поставити під загрозу життя кривдника.

The mother of minors (the plaintiff) had been convicted for committing a criminal offense. After serving her sentence, the plaintiff asked the child services agency to return her children to her; their grandmother had been appointed as their guardian as a way of protecting the rights and interests of the children. According to the plaintiff, after her release she got a job and a room in a dormitory, and she wanted to be allowed to raise her children on her own. The court of first instance rejected her lawsuit, arguing that returning the children to her would not be in their best interest. The court referenced the testimony of one of the children: according to her, while living with her mother, she was constantly malnourished and feared physical violence (the mother would often beat her daughter, lock her in the apartment, and force her to watch her little sister, making her skip school); the daughter also said she was afraid that this practice would continue. The court cited Art. 162 of the Family Code, which lists circumstances under which a child may not be returned to the previous family, e.g. if this poses real danger to the child’s life and health. The appellate court upheld this decision, adding that the woman could revisit the issue of retuning her children after improving her living situation and living conditions. The Supreme Court agreed with the conclusion that there were no grounds for the return of the children, noting that as the mother, the plaintiff still had rights and obligations with respect to her children as per part 1, Art. 153 of the Family Code, and that she had the right to unhindered communication with them. This case demonstrates that the provision on the right of parents (including mothers) and children to be together should not be interpreted to the detriment of the children. When examining such cases, courts must prioritize the interests of the child and, if there are grounds for it, deny requests to return children to their parent or parents (especially if the child was subjected to physical or any other type of violence in the family).

Мати неповнолітніх дітей (позивачка) була засуджена за вчинення кримінального правопорушення. Після відбуття покарання позивачка звернулася до служби у справах дітей з проханням повернути їй дітей; з метою захисту прав та інтересів дітей їхнім опікуном було призначено бабусю. За словами позивачки, після звільнення вона влаштувалася на роботу і отримала кімнату в гуртожитку, і хотіла, щоб їй дозволили самостійно виховувати дітей. Суд першої інстанції відмовив їй у задоволенні позову, мотивуючи це тим, що повернення дітей їй не відповідатиме їхнім інтересам. Суд послався на свідчення однієї з дітей: за її словами, під час проживання з матір'ю вона постійно недоїдала і боялася фізичного насильства (мати часто била доньку, зачиняла її в квартирі і змушувала наглядати за молодшою сестрою, через що та прогулювала школу); донька також заявила, що боїться, що така практика триватиме і надалі. Суд послався на ст. 162 Сімейного кодексу, в якій перераховані обставини, за яких дитина не може бути повернута в попередню сім'ю, наприклад, якщо це становить реальну небезпеку для життя і здоров'я дитини. Апеляційний суд залишив це рішення в силі, додавши, що жінка може повернутися до питання повернення дітей після поліпшення свого життєвого становища та житлових умов. Верховний Суд погодився з висновком про відсутність підстав для повернення дітей, зазначивши, що позивачка як мати продовжує мати права та обов'язки щодо своїх дітей відповідно до ч. 1 ст. 153 Сімейного кодексу. 153 Сімейного кодексу, і що вона має право на безперешкодне спілкування з ними. Ця справа демонструє, що положення про право батьків (у тому числі матері) та дітей на спільне проживання не повинно тлумачитися на шкоду дітям. При розгляді таких справ суди повинні ставити в пріоритет інтереси дитини і, за наявності підстав, відмовляти в задоволенні позовів про повернення дітей батькам або одному з них (особливо, якщо дитина зазнавала фізичного або будь-якого іншого виду насильства в сім'ї).

The appellant went to court to deprive the defendant, her husband, of parental rights of their children. According to her, the defendant was not paying sufficient attention to the upbringing, health, and development of their child as well as failed to pay child support. Furthermore, there were conflicts between the spouses that had a negative impact on the child. The court of first instance rejected the lawsuit, arguing that: (i) the appellant failed to justify her goals in depriving the defendant of his parental rights; (ii) delays in paying child support do not provide sufficient grounds for depriving a person of parental rights; (iii) the conflicts concerned the personal relationship between the appellant and the defendant rather than the fulfillment by the father of his parental duties; (iv) there was no evidence suggesting that the defendant was neglecting his parental duties; (v) the report of a child services agency according to which the father should be deprived of his parental rights was superficial and contained only general phrases. The appellate court upheld this decision, adding that the defendant should change his attitude toward the upbringing of the child and instructing the child services agency to monitor the father's fulfillment of his parental duties. The Supreme Court annulled the decision, stating that the lower courts failed to take into account the appellant’s argument regarding aggressive behavior that the defendant had displayed toward her in the presence of the child. The lower courts also overlooked the report of the child services agency based on the results of an interview with the child which indicates that the child had witnessed the defendant using physical violence against the appellant on several occasions. According to the Supreme Court, the courts did not take into account instances of domestic violence that were witnessed by the child, and therefore the case should be re-examined in the first-instance court. After reviewing the case in the court of first instance, the woman's demands were satisfied in full. As this case shows, when considering disputes involving deprivation of parental rights, the courts must take into account not just the legal grounds for the deprivation as defined in Art. 164 of the Family Code, but also any instances of domestic violence committed in the presence of a child.

Заявниця звернулася до суду з позовом про позбавлення відповідача, її чоловіка, батьківських прав щодо їхніх дітей. За її словами, відповідач не приділяв належної уваги вихованню, здоров'ю та розвитку їхньої дитини, а також не сплачував аліменти на утримання дитини. Крім того, між подружжям виникали конфлікти, які негативно впливали на дитину. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, мотивуючи це тим, що (i) апелянтка не обґрунтувала свої цілі щодо позбавлення відповідача батьківських прав; (ii) прострочення сплати аліментів не є достатньою підставою для позбавлення особи батьківських прав; (iii) конфлікти стосувалися особистих стосунків між апелянтом та відповідачем, а не виконання батьком своїх батьківських обов'язків; (iv) не було жодних доказів того, що відповідач нехтує своїми батьківськими обов'язками; (v) звіт служби у справах дітей, згідно з яким батька слід позбавити батьківських прав, був поверхневим і містив лише загальні фрази. Апеляційний суд залишив це рішення в силі, додавши, що відповідач повинен змінити своє ставлення до виховання дитини, і доручив службі у справах дітей здійснювати контроль за виконанням батьком своїх батьківських обов'язків. Верховний Суд скасував рішення, зазначивши, що суди нижчих інстанцій не взяли до уваги аргумент апелянтки щодо агресивної поведінки відповідача, яку він проявляв по відношенню до неї в присутності дитини. Суди нижчих інстанцій також не взяли до уваги звіт служби у справах дітей за результатами інтерв'ю з дитиною, в якому зазначено, що дитина була свідком того, як відповідач неодноразово застосовував фізичне насильство до апелянта. На думку Верховного Суду, суди не взяли до уваги випадки домашнього насильства, свідком яких була дитина, а тому справа має бути повторно розглянута в суді першої інстанції. За результатами розгляду справи в суді першої інстанції вимоги жінки були задоволені в повному обсязі. Як показує ця справа, при розгляді спорів про позбавлення батьківських прав суди повинні враховувати не лише правові підстави для позбавлення, визначені у ст. 164 Сімейного кодексу. 164 Сімейного кодексу, а й будь-які факти домашнього насильства, вчиненого в присутності дитини.

The spouses were officially divorced. The appellant (the father) sued the defendant, his ex-wife, to remove obstacles to communication with his child and his participation in the child’s upbringing, as well as to determine the method of his involvement in the child’s upbringing. According to the appellant, after their divorce the defendant started trying to prevent him from fulfilling his parental duties and to turn the child against the appellant. The court of first instance satisfied the appellant’s lawsuit, citing the right of the father that lives separately from his child to see his child, as well as the equal rights of the mother and father in regards to communication, upbringing, and support of the child. The appellate court upheld this decision. However, both of the court instances failed to take into account the following: (i) the psychologist’s and the neuropathologist's reports provided by the mother, according to which the daughter should not be seeing the appellant as it is harmful to her health; (ii) the defendant's claim that the appellant had committed domestic violence against her (which was confirmed, inter alia, by the decision of another court, for which the appellant had faced administrative action). The Supreme Court annulled the lower courts’ decision and sent the case back to the appellate court for re-examination, noting that when considering such cases, courts (guided by the interests of the child) must take into account instances of domestic violence perpetrated against children or in their presence. According to the Supreme Court, the appellate court failed to correct the shortcomings of the first-instance court’s decision as well as to examine the defendant's reference to instances of domestic violence committed by the appellant against her (including in the presence of the child). After the re-examination, the appellate court partially overturned the decision of the first-instance court and allowed the appellant to have periodic visits with the child, but only in public places and in the presence of the child's mother. This case is indicative of the fact that sometimes parents that live separately from their children try to commit domestic violence against their ex-spouse under the guise of wanting to fulfill their parental duties and participate in the child's life. In such situations, the child becomes a witness of domestic violence and therefore automatically acquires the status of a victim, which leads to negative consequences for the child’s mental health.

Подружжя було офіційно розлучено. Апелянт (батько) звернувся до суду з позовом до відповідачки, своєї колишньої дружини, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та участі у її вихованні, а також про визначення способу його участі у вихованні дитини. За словами заявника, після розірвання шлюбу відповідач почав намагатися перешкоджати йому у виконанні батьківських обов'язків та налаштувати дитину проти нього. Суд першої інстанції задовольнив позов апелянта, посилаючись на право батька, який проживає окремо від дитини, на побачення з дитиною, а також на рівні права матері та батька щодо спілкування, виховання та утримання дитини. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Однак обидві судові інстанції не взяли до уваги наступне: (i) висновки психолога та невропатолога, надані матір'ю, згідно з якими дочка не повинна бачитися з апелянтом, оскільки це шкодить її здоров'ю; (ii) твердження відповідачки про те, що апелянт вчиняв щодо неї домашнє насильство (що було підтверджено, зокрема, рішенням іншого суду, за яке апелянт притягався до адміністративної відповідальності). Верховний Суд скасував рішення судів нижчих інстанцій і направив справу на новий розгляд до апеляційного суду, зазначивши, що при розгляді таких справ суди (керуючись інтересами дитини) повинні враховувати випадки домашнього насильства, вчиненого щодо дітей або в їх присутності. На думку Верховного Суду, апеляційний суд не виправив недоліки рішення суду першої інстанції, а також не перевірив посилання відповідачки на випадки вчинення щодо неї домашнього насильства з боку апелянта (в тому числі в присутності дитини). Після повторного розгляду апеляційний суд частково скасував рішення суду першої інстанції та дозволив апелянту періодичні побачення з дитиною, але тільки в громадських місцях і в присутності матері дитини. Цей випадок є показовим тим, що іноді батьки, які проживають окремо від своїх дітей, намагаються вчинити домашнє насильство щодо колишнього чоловіка або дружини, прикриваючись бажанням виконувати свої батьківські обов'язки та брати участь у житті дитини. У таких ситуаціях дитина стає свідком домашнього насильства, а отже, автоматично набуває статусу жертви, що призводить до негативних наслідків для психічного здоров'я дитини.

The husband (the offender) and his wife (the victim) were officially divorced and have not lived together since 2012. The defendant showed up to his ex-wife’s home in an inebriated state four times, using obscenities to insult her and thus intentionally harming her mental health. For three (out of four) of these episodes, the man was fined under Art. 1732 of the Code of Administrative Offenses for domestic violence. Later, the victim reported to the police that her husband committed a crime under Art. 1261 (deliberate systematic commission of psychological violence against a former spouse). The first-instance court sentenced the defendant to a restriction of liberty for a period of one year and six months (the punishment involves holding a person in open-type penal institutions without isolation from society, with mandatory supervision and labor). The appellate court overturned this sentence and closed the case, citing the lack of criminal elements in the defendant’s actions. The court stated that the defendant had already faced administrative action and fines for his three offenses, while the fourth episode did not constitute domestic violence because there was no systematicity. Furthermore, the “non bis in idem” principle states that legal action must not be used twice for the same offense. The Supreme Court pointed out the fallacy in the conclusion of the appellate court, stating that prior administrative action for domestic violence should not be considered the same type of legal action as the one brought against the offender for subsequent commission of similar offenses. On the contrary, it demonstrates the systematic nature of the offender’s actions. This case shows the difficulties that courts often face when deciding whether an offense if of systematic nature due to the absence of an official legislative clarification.

Чоловік (кривдник) та його дружина (потерпіла) були офіційно розлучені і не проживали разом з 2012 року. Обвинувачений чотири рази приходив до колишньої дружини додому в стані алкогольного сп'яніння, нецензурно ображав її і тим самим умисно завдавав шкоди її психічному здоров'ю. За три (з чотирьох) з цих епізодів чоловік був оштрафований за ст. 1732 Кодексу України про адміністративні правопорушення за вчинення домашнього насильства. Пізніше потерпіла звернулася до поліції із заявою про вчинення її чоловіком злочину, передбаченого ст. 1261 (умисне систематичне вчинення психологічного насильства щодо колишньої дружини/чоловіка). Суд першої інстанції призначив обвинуваченому покарання у вигляді обмеження волі строком на один рік і шість місяців (покарання передбачає тримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства, з обов'язковим наглядом і залученням до праці). Апеляційний суд скасував цей вирок і закрив справу, пославшись на відсутність в діях підсудного складу злочину. Суд зазначив, що підсудний вже притягувався до адміністративної відповідальності та був оштрафований за три правопорушення, а четвертий епізод не є домашнім насильством, оскільки не мав систематичного характеру. Крім того, принцип "non bis in idem" стверджує, що юридичні заходи не повинні застосовуватися двічі за одне й те саме правопорушення. Верховний Суд вказав на помилковість висновку апеляційного суду, зазначивши, що попередній адміністративний позов за домашнє насильство не повинен розглядатися як той самий вид судового позову, що й позов, поданий проти кривдника за подальше вчинення аналогічних правопорушень. Навпаки, це свідчить про систематичність дій кривдника. Ця справа демонструє труднощі, з якими часто стикаються суди при вирішенні питання про систематичність правопорушення через відсутність офіційного законодавчого роз'яснення.

The plaintiff asked the court for a restraining order to protect herself and a child she had with her ex-husband (the defendant). According to her, the defendant would often resort to insulting her, using physical force on her in the presence of a small child (allegation supported by a forensic expert’s report), using obscene language regarding her, and systematically engaging in psychological violence that involved intimidation and stalking of her and their child. The plaintiff asked the court to temporarily restrict the offender’s rights, namely bar him from: (i) staying at their joint place residence; (ii) being closer than 100 meters to the child’s place of residence and place of education; (iii) being closer than 100 meters to the plaintiff’s place of residence and place of work; (IV) searching for, or stalking, either personally or through third parties, the child if the child is staying at a place unknown to the offender of their own free will. The court of first instance satisfied the lawsuit, but the appellate court overturned the restraining order in regards to the child (the one regarding the plaintiff was upheld). This decision was motivated by the lack of evidence of physical, economic, or psychological violence against the child. According to the Supreme Court, however, the appellate court was in error, as the very fact that the child witnessed violence being committed against the mother was enough grounds to recognize the child as a victim of domestic violence and grant protection through a restraining order. This case highlights a concerning issue – the fact that children witnessing domestic violence should automatically be considered victims of it is not always obvious to courts.

Позивачка звернулася до суду з проханням видати їй обмежувальний припис, щоб захистити себе та дитину, яку вона народила від колишнього чоловіка (відповідача). За її словами, відповідач часто ображав її, застосовував до неї фізичну силу в присутності малолітньої дитини (твердження, підтверджене висновком судово-медичного експерта), нецензурно висловлювався на її адресу та систематично вчиняв психологічне насильство, яке полягало в залякуванні та переслідуванні її та їхньої дитини. Позивачка просила суд тимчасово обмежити права кривдника, а саме заборонити йому: (i) перебувати за місцем їхнього спільного проживання; (ii) наближатися ближче ніж на 100 метрів до місця проживання та навчання дитини; (iii) наближатися ближче ніж на 100 метрів до місця проживання та роботи позивачки; (iv) розшукувати або переслідувати особисто чи через третіх осіб дитину, якщо вона перебуває в місці, невідомому кривднику, з власної волі. Суд першої інстанції задовольнив позов, але апеляційний суд скасував заборонний припис щодо дитини (заборонний припис щодо позивача був залишений в силі). Це рішення було мотивоване відсутністю доказів фізичного, економічного чи психологічного насильства щодо дитини. Однак, на думку Верховного Суду, апеляційний суд помилився, оскільки сам факт того, що дитина стала свідком насильства над матір'ю, є достатньою підставою для визнання дитини жертвою домашнього насильства та надання їй захисту шляхом видачі обмежувального припису. Ця справа висвітлює важливу проблему - той факт, що діти, які стали свідками домашнього насильства, повинні автоматично вважатися його жертвами, не завжди є очевидним для судів.

The plaintiff turned to court for a restraining order against the defendant, her husband, to keep him away from their joint place of residence and remove obstacles to her using the car that was purchased during their marriage and belonged to the plaintiff. She argued that, although they were officially married, the marital relationship between them had effectively ended. The husband constantly resorted to economic and physical violence against her, taking away funds and preventing her from earning money for her living expenses and treatment on her own. The plaintiff had repeatedly filed domestic violence reports with law enforcement but had not achieved desired results. The appellate court did not agree with the first-instance court’s decision to grant the restraining order. The appellate court found that while the plaintiff's repeated reports to the police indicated the existence of a conflict between the spouses, they did not prove that the defendant committed domestic violence (since at the time the lawsuit was filed, there was no verdict against the husband that would establish his guilt). The appellate court also pointed out that the spouses’ home belonged to the husband and, therefore, by denying him access, the first-instance court violated his right to property. The Supreme Court overruled the appellate court’s decision, stating that while results of a pre-trial investigation in a criminal proceeding opened in connection with the actions of an offender, or a verdict against such a person in a relevant criminal case serve as additional criteria that may indicate the commission of domestic violence, they are not exclusive criteria. This case shows that courts sometimes misinterpret domestic violence legislation and unreasonably make restraining orders dependent on the outcome of criminal proceedings against the offender, ignoring the need to assess the risk of recurring domestic violence for the victim.

Позивач звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису щодо відповідача, її чоловіка, з метою недопущення його до спільного місця проживання та усунення перешкод у користуванні автомобілем, який був придбаний під час шлюбу і належав Позивачу. Вона стверджувала, що, хоча вони офіційно перебувають у шлюбі, шлюбні відносини між ними фактично припинилися. Чоловік постійно вдавався до економічного та фізичного насильства по відношенню до неї, відбираючи кошти та перешкоджаючи їй самостійно заробляти гроші на проживання та лікування. Позивачка неодноразово зверталася із заявами про домашнє насильство до правоохоронних органів, але бажаних результатів не досягла. Апеляційний суд не погодився з рішенням суду першої інстанції про видачу обмежувального припису. Апеляційний суд встановив, що хоча неодноразові заяви позивачки до поліції свідчать про наявність конфлікту між подружжям, вони не доводять вчинення відповідачем домашнього насильства (оскільки на момент подачі позову не було вироку щодо чоловіка, який би встановив його вину). Апеляційний суд також вказав на те, що будинок подружжя належить чоловікові, а тому, відмовивши йому в доступі, суд першої інстанції порушив його право власності. Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду, вказавши, що результати досудового розслідування у кримінальному провадженні, відкритому у зв'язку з діями кривдника, або вирок щодо такої особи у відповідній кримінальній справі є додатковими критеріями, які можуть свідчити про вчинення домашнього насильства, вони не є виключними критеріями. Ця справа свідчить про те, що суди іноді неправильно тлумачать законодавство про домашнє насильство та безпідставно ставлять обмежувальний припис у залежність від результату кримінального провадження щодо кривдника, ігноруючи необхідність оцінки ризику повторного вчинення домашнього насильства для постраждалої особи.

In this case, the defendant grabbed his wife by the hands and pushed her in the chest, after which he punched her once in the face. The victim suffered “light bodily injuries, which caused a short-term health disorder” in violation of Part 2 of Art. 125 of the Criminal Code. The case was closed based on Article 284(1)(7) of the Criminal Procedure Code (“CPC”), which allows the victim to waive charges in cases unless the crime is related to domestic violence. In his appeal to the Supreme Court, the prosecutor insisted that the case could not be closed despite the victim’s refusal to participate because the case was related to domestic violence. The Supreme Court agreed with the prosecutor, stating that the Law of Ukraine "On Preventing and Combating Domestic Violence," implemented to adhere to the standards of the Istanbul Convention, defines domestic violence more broadly than the Criminal Code by including more forms of abuse (physical, sexual, psychological, or economic) and more kinds of qualifying domestic relationships, such as people who were never married and never lived together. Analyzing the domestic legislation and the Istanbul Convention, the Court concluded that if the act includes an element of the crime of domestic violence per the Law of Ukraine "On Prevention and Combating Domestic Violence," then such actions should be qualified as related to domestic violence. Thus, the crime committed in this case, although not “domestic violence” within the meaning of the Criminal Code Article 126-1, was nonetheless a crime related to domestic violence. Based on these considerations, the Court found that it was unlawful to close the case due to the victim's waiver because, due to the presence of family ties and co-residence, she could have been influenced, intimidated, or threatened by the defendant. The decision is important because it establishes the correct application of Article 284 of the CPC, thereby protecting victims from the forced withdrawal of charges. The Supreme Court came to the same conclusion in Case No. 453/225/19. However, contrary to these two decisions on the same issue, in Case No. 647/1931/19, the Court determined that paragraph 7 part 1 of Article 284 of the CPC refers only to crimes of domestic violence.

The defendant, a boy under the age of 18 (juvenile: 16-18 years), committed lewd acts against a girl under the age of 14 (minor). The first-instance court imposed a punishment of five years imprisonment (Part 2 of Article 156 of the Criminal Code of Ukraine - Criminal Code). However, the court of first instance released the defendant from serving a sentence and instead imposed a probationary period of two years (Articles 75, 104 of the Criminal Code). The Court of Appeal left the decision unchanged. The victim's representative demanded a review of the case due to the mildness of the punishment, failure to take into account the gravity of the crime, and aggravating circumstances. The Supreme Court noted that a person who has committed a crime must be given a punishment that is necessary and sufficient for his correction and prevention of new crimes (Articles 50, 65 of the Criminal Code). The sentence must be based on the principles of proportionality and individualization, the type and size of the punishment should correspond to the nature of the crime, its dangerousness, and the identity of the perpetrator. When choosing a coercive measure (enforcement), the mitigating circumstances (sincere remorse and the commission of the crime by a minor) and aggravating circumstances (not established during the trial) are essential considerations. An individual analysis of the situation showed a low risk of committing a repeated criminal offense. The Supreme Court found that the defendant presented a low risk for re-offending because the defendant was a child under 18 who, according to psychological analysis, was capable of re-education, moreover it was the first offense he committed, and he sincerely repented. Thus, the Supreme Court rejected the victim’s petition to increase the sentence. This case is important because it shows the principle of proportionality and efficiency of punishment, and emphasizes the importance of preventing unreasonably heavier punishment.

Особа, що не досягла 18 років, (неповнолітня: 16-18 років) вчинила розпусні дії щодо особи, яка не досягла 14 років (малолітньої особи). Суд першої інстанції призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років (ч.2 ст. 156 КК), але засудженого було звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки (ст. 75, 104 КК). Апеляційний суд залишив рішення без змін. Представник постраждалої особи вимагав перегляду справи через м’якість покарання, неврахування тяжкості злочину та обтяжуючих обставин. Верховний суд зазначив, що особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів (ст. 50, 65 КК ); виходячи із принципів співмірності й індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують (щире каяття та вчинення злочину неповнолітнім) та обтяжують (в ході судового розгляду не встановлено). Індивідуальний аналіз ситуації показав, що ризик вчинення повторного кримінального правопорушення низький, а тому перевиховання засудженого без ізоляції від суспільства цілком можливе, тому вимоги представника постраждалої особи не були задоволені. Ця справа є важливою, бо показує дію принципу пропорційності покарання злочину і недопущення необґрунтовано більш тяжкого покарання.

While intoxicated, the defendant attempted to rape the victim and intentionally inflicted moderately severe physical injuries on her. The court of the first instance imposed a sentence of three years and six months of imprisonment for attempted rape (Part 3 of Article 15, Part 1 of Article 152 of the Criminal Code of Ukraine) and inflicting moderate bodily harm (Part 1 of Article 122 of the Criminal Code). However, the appellate court reversed the conviction for attempted rape and imposed punishment only for inflicting moderate bodily harm (two years of imprisonment). The appellate court reasoned that he was not subject to criminal liability for attempted rape because he did not finish the rape. In his complaint to the Supreme Court, the victim’s attorney insisted on a retrial of the case, arguing that the defendant did not voluntarily decide not to complete the rape. The prosecutor supported the victim’s complaint. The Supreme Court noted that a voluntary refusal in the case of an unfinished crime is the final stop of an attempt to commit a crime by a person of his own free will if, at the same time, he was aware of the possibility of finishing the crime. A person who voluntarily refuses to complete a criminal offense shall be criminally liable only if the actual act(s) committed by that person met the requirements of another crime. The law does not require specific motives for voluntary refusal in the case of an unfinished crime. Therefore, the motives can vary, for example, fear of punishment, remorse, or empathy for the victim. The lower courts found that the offender had an objective opportunity to complete the crime and was aware of it. For these reasons, the complaint was not satisfied. This decision is important because it illustrates the concept of voluntary refusal of rape attempts.

Особа у стані алкогольного сп’яніння вчинила замах на зґвалтування (ч. 3 ст. 15 ч., 1 ст. 152 Кримінальний Кодекс України - далі КК) підчас якого завдала постраждалій умисних тілесних ушкоджень середньої тіжкості (ч.1 ст. 122 КК). Суд першої інстнації призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців з вчинення замаху на зґвалтування та завдання тіслесних ушкоджень середньої тяжкості, але апеляційний суд призначив покарання у вигляді 2 роки позбавлення волі тільки за тілксні ушкодження. Апеляційний суд посилався на те, що винна особа відмовилась від доведення злочину до кінця тому не підлягає кримінальній відповідальності за замах на зґвалтування. Захисник постраждалої у своїй скарзі до Верховного Суду заперечив добровільну відмову винного та наполягав на повторному розгляді справи. Прокурор підтримав скаргу захисника. Верховний Суд у відповідь на скаргу зазначив, що добровільною відмовою при незакінченому злочині є остаточне припинення особою за своєю волею замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Закон не конкретизує мотиви добровільної відмови при незакінченому злочину, а тому вони можуть бути різними - страх перед покаранням, розкаяння, співчуття, жалість до потерпілого. Оскільки судом було з’ясовано, що винний мав об’єктивну можливість закінчити злочин і усвідомлював це. З таких причин скаргу не було задоволено. Це рішення є важливим, бо розкриває поняття добровільної відмови від замаху на зґвалтування на практичному прикдалі.

The complainant visited the gynecologist for an abortion. In the process, the doctor damaged the complainant’s uterus, bladder, and intestines. The complainant needed surgery to repair the damage and lost the ability to bear children. During the court hearing, the State’s forensic medical examiner found that the doctor did not violate medical protocols. The examiner also found that the doctor's actions did not cause the complainant’s organ damage, and that the accident occurred due to the peculiarities of the complainant’s body. The court of first instance found the doctor not guilty, taking into account the doctor's impressive professional qualifications. The prosecutor filed an appeal, but later refused to continue because of insufficient evidence of the doctor’s guilt. This case is important because it shows the difficulty in gathering evidence in criminal cases related to abortion and the protection of women's reproductive rights. One of the reasons for this is the lack of an independent forensic medical examination in Ukraine, as well as falsification of medical documentation.

Скаржниця звернулася до гінеколога для проведення аборту. При цьому лікар пошкодила скаржниці матку, сечовий міхур і кишечник. Скаржниця потребувала операції, щоб усунути пошкодження, і вона втратила здатність народжувати дітей. Під час судового засідання державна судово-медична експертиза встановила, що лікар не порушував медичних протоколів. Експерт також встановив, що дії лікаря не спричинили ушкодження органів скаржника, а нещасний випадок стався через особливості організму скаржника. Суд першої інстанції визнав лікаря невинним, враховуючи високу професійну кваліфікацію лікаря. Прокурор подав апеляцію, але пізніше відмовилася підтримувати обвинувачення через брак доказів провини лікаря. Цей випадок важливий, оскільки показує складність збору доказів у кримінальних справах щодо абортів та захисту репродуктивних прав жінок. Однією з причин цього є відсутність в Україні незалежної судово-медичної експертизи, а також фальсифікація медичної документації.

The appellant sued his ex-wife, the respondent, regarding the division of property acquired during the marriage as the ex-spouses’ joint property. The appellant noted that during their marriage, the spouses accumulated funds that were kept in the respondent’s bank account. However, immediately after the divorce, the respondent independently managed the funds and bought an apartment. The appellant’s main argument was that, according to Ukrainian family law, the dissolution of marriage does not terminate the right of joint co-ownership of property acquired during the marriage. When the spouses’ jointly owned property is divided, each spouse shall receive an equal share, unless otherwise envisaged by the marriage contract. Thus, the appellant argued that half of the money belonged to him. The respondent claimed that the money was her private property because it was a gift from her friend from the Slovak Republic. The first-instance court satisfied the appellant’s claim, noting that, according to Ukrainian legislation, the deed of gift agreement should have been, but was not, notarized, rendering it null and void. Consequently, the money was the joint property of the spouses. The Court of Appeal overturned this decision. The Supreme Court also supported the position that the court of first instance erroneously satisfied the husband's claim because, as a gift from a citizen of the Slovak Republic, the Ukrainian courts should apply Slovak law, which does not require notarization of the deed of gift agreement. Thus, the Supreme Court concluded that the money was the woman's personal property and could not be divided.

Скаржник звернувся до суду з позовом до своєї колишньої дружини (відповідача) про поділ майна, нажитого за час шлюбу як спільної сумісної власності подружжя. Скаржник зазначив, що за час шлюбу подружжя накопичило кошти, які зберігалися на банківському рахунку відповідача. Проте, одразу після розірвання шлюбу, відповідач самостійно розпорядилась коштами та придбала квартиру. Основним аргументом скаржника було те, що відповідно до сімейного законодавства України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. При поділі майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, вважається, що частки кожного із подружжя є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або договором. Таким чином, скаржник стверджував, що половина грошей належить йому. Відповідач стверджувала, що гроші є її приватною власністю, оскільки це подарунок її друга із Словацької Республіки. Суд першої інстанції задовольнив позов скаржника, зазначивши, що відповідно до законодавства України договір дарування мав бути (проте не був) нотаріально посвідчений, що робить його нікчемним. Отже, гроші були спільною власністю подружжя. Апеляційний суд скасував це рішення. Верховний Суд також підтримав позицію про те, що суд першої інстанції помилково задовольнив позов чоловіка, оскільки щодо подарунку громадянина Словацької Республіки українські суди мають застосовувати законодавство Словаччини, яке не вимагає нотаріального посвідчення договору дарування. Таким чином, Верховний суд дійшов висновку, що гроші є особистою власністю жінки і не підлягають розподілу.

The appellant sued to establish co-residence with the deceased, a man with whom she lived for more than five years but never married. The claim was related to the fact that the man died without a will, so inheritance defaulted to take place in order of precedence according to Ukrainian legislation. Without establishing co-residence, the appellant had no legal right to inherit at all, but establishing co-residence with the deceased would give her the opportunity to inherit the property as a fourth-line heir, as she lived with the deceased for at least five years. However, the deceased's niece also claimed her rights to his property including land plots and a residential building. The plaintiff argued that the niece should not inherit because she did not take part in the material support of her uncle, carry out his burial, nor take an interest in his health. The first-instance court partially satisfied the appellant’s claim and established her co-residence with the deceased man without marriage. At the same time, the court assumed that the appellant provided long-term care and assistance to the deceased, who was unable to care for himself. The appellate court overturned this decision, finding that there was no evidence to prove that the appellant lived with the deceased as a family, and that they were connected by common life, joint farming, etc. The Supreme Court left this decision unchanged, stating that the fact that the appellant and the deceased lived at the same address did not prove that they lived as a family. Therefore, according to the Court, the appellant had no right to inherit the deceased’s property. This case is important because it shows how women’s property and inheritance rights are unprotected outside of registered marriage, and that it is very difficult to prove living as one family in a Ukrainian court.

Скаржниця пред'явила позов про встановлення спільного проживання з померлим, чоловіком, з яким вона прожила більше п'яти років, але так і не вийшла заміж. Позов був пов’язаний з тим, що чоловік помер без заповіту, тому спадкування мало відбуватися за законом (в порядку черговості) згідно із законодавством України. Без встановлення спільного проживання, скаржниця взагалі не мала законного права на спадкування, але встановлення спільного проживання з померлим дало б їй можливість успадкувати майно як спадкоємець четвертої черги, оскільки вона проживала з померлим принаймні п'ять років. Однак, племінниця померлого також заявила свої права на його майно, зокрема земельні ділянки та житловий будинок. Позивач стверджувала, що племінниця не повинна приймати спадщину, оскільки не брала участі в матеріальному забезпеченні свого дядька, не здійснила його поховання, не цікавилася його здоров'ям. Суд першої інстанції частково задовольнив позов скаржниці та встановив її спільне проживання з померлим без шлюбу. Водночас, суд виходив з того, що скаржниця надавала тривалий догляд та допомогу померлому, який був не в змозі обслуговувати себе сам. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення, встановивши відсутність доказів того, що скаржниця проживала із померлим однією сім’єю і, що вони були пов’язані спільним побутом, вели спільне господарство тощо. Верховний Суд залишив це рішення без змін, вказавши, що той факт, що скаржниця і померлий проживали за однією адресою, не доводить, що вони проживали однією сім'єю. Таким чином, на думку Суду, скаржниця не мала права успадкувати майно померлого. Ця справа є важливою, тому що показує, що майнові та спадкові права жінок поза зареєстрованим шлюбом є незахищеними, а також те, що в українському суді досить важко довести факт проживання однією сім’єю.

The two defendants were charged with raping the complainant. The court of first instance sentenced the first defendant to four years of imprisonment, but discharged him from punishment on probation. The court acquitted the second defendant due to lack of evidence. The prosecutor appealed, arguing that the prosecution had sufficiently proven the guilt of the acquitted defendant. The prosecutor argued that discharging the first man from punishment on probation did not correspond to the gravity of the crime. Thus, the prosecutor asked the Court of Appeal to re-evaluate the matter and sentence both men to imprisonment for a term of 10 years. The Court of Appeal left this sentence unchanged. However, the Supreme Court overturned the lower courts’ decisions and assigned new proceeding, due to the need to impose a more severe punishment in accordance with the law. The Supreme Court found that the Court of Appeal did not properly examine and evaluate the prosecutor’s arguments and evidence.

Двох підсудних було обвинувачено у зґвалтуванні скаржниці. Суд першої інстанції засудив першого обвинуваченого до чотирьох років позбавлення волі, але звільнив його від покарання з випробуванням. Другого обвинуваченого суд виправдав за браком доказів. Прокурор подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що стороною обвинувачення надано достатньо доказів для доведення вини виправданого обвинуваченого. Прокурор стверджував, що звільнення першого обвинуваченого від покарання з випробуванням не відповідає тяжкості злочину. Таким чином, прокурор просив апеляційний суд переглянути справу та призначити обом чоловікам покарання у вигляді позбавлення волі на строк 10 років. Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без змін. Однак, Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій і відправив справу на новий розгляд в суд апеляційної інстанції у зв’язку з необхідністю призначити більш суворе покарання відповідно до закону. На думку Верховного Суду, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив і не оцінив доводи прокурора та докази.

The plaintiff sued her ex-husband and asked the court to evict her ex-husband, the defendant-appellant. The plaintiff owned half of the house and the other half of the house belonged to her brother. After the divorce, the defendant-appellant lived in the same house without becoming a joint owner. The defendant-appellant systematically caused moral and physical suffering to the plaintiff and violated the rules of cohabitation. The first-instance court rejected the plaintiff’s claim, noting that a former family member of the owner of the house cannot be evicted as this could be interference with the right to housing, guaranteed by the Article 8 of the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. The appellate court overturned this decision and granted the plaintiff's the claim because the defendant-appellant systematically committed domestic violence and his continued residence in the house violated the interests of the owner of the house. The Supreme Court left this decision unchanged, drawing attention to the fact that the evidence indicated that for a long time the defendant-appellant systematically violated the rules of cohabitation with the plaintiff and her child, abused alcohol, and used psychological and physical violence, which made it impossible to live with him. In view of the above, in order to prevent further cases of bullying, intimidation, and violence against the plaintiff and her child, the Supreme Court concluded that there were grounds for granting the plaintiff’s claim and terminating the defendant-appellant's right to use the disputed housing by evicting him. Specifically, the Court found that the interference with the right to housing was proportionate and pursued a legitimate aim.

Позивач пред'явила позов до свого колишнього чоловіка та просила суд виселити її колишнього чоловіка – відповідача (скаржника). Половина будинку належала позивачу, а інша половина будинку належала її братові. Після розірвання шлюбу відповідач (скаржник) проживав із позивачем в одному будинку, який не був їх спільною сумісною власністю. Відповідач (скаржник) систематично завдавав позивачу моральні та фізичні страждання та порушував правила спільного проживання. Суд першої інстанції відхилив позов позивача, зазначивши, що колишній член сім’ї власника будинку не може бути виселений, оскільки це може бути втручанням у право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення та задовольнив позов, оскільки відповідач (скаржник) систематично вчиняв насильство в сім’ї і його подальше проживання в будинку порушувало інтереси власника будинку. Верховний Суд залишив це рішення без змін, звернувши увагу на те, що наявні докази вказують на те, що відповідач (скаржник) протягом тривалого часу систематично порушував правила спільного проживання з позивачем та її дитиною, зловживав алкоголем, застосовував психологічне та фізичне насильство, що зробило проживання з ним неможливим. Враховуючи викладене, з метою запобігання подальшим випадкам булінгу, залякування та насильства щодо позивача та її дитини, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову позивача та припинення права відповідача (скаржника) на користування спірним житлом шляхом його виселення. Зокрема, Суд визнав, що втручання у право на житло було пропорційним і переслідувало законну мету.

For years, the appellant lived with his civil wife in the same apartment (in Ukraine, the term 'civil marriage' means cohabitation of a man and a woman without official marriage registration). While intoxicated one evening, he began to accuse his wife of cheating on him with other men and degrading his honor and dignity as a man. After a verbal conflict, the man, decided to kill his wife. In order to cause the most severe physical pain, he purposefully poured sulfuric acid from a bottle on his wife and verbally wished for her death, causing serious chemical burns. In addition, the acid fell on her minor son, which burned him. The court of first instance sentenced the man to eight years imprisonment for attempted murder, as well as causing bodily injury to the wife and her son. Also, the court imposed the obligation on the appellant to pay for the costs of their treatment. The appellant filed an appeal, arguing that the first-instance court wrongly characterized his actions because he did not want to kill his wife, but only cause her bodily injury. The Court of Appeal left the sentence unchanged, citing the following facts: when the appellant poured acid on the victim, he expressed his desire for her death; he poured the acid on her head and face, which are vital organs; and, according to the conclusion of the experts, the man poured most of the acid in the bottle on the victim.

Скаржник роками проживав зі своєю цивільною дружиною в одній квартирі (в Україні термін "цивільний шлюб" означає спільне проживання чоловіка та жінки без офіційної реєстрації шлюбу). Одного вечора, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, він почав звинувачувати свою дружину в тому, що вона зраджує йому з іншими чоловіками та принижує його честь і гідність як чоловіка. Після словесної сварки чоловік вирішив убити свою дружину. З метою заподіяння сильного фізичного болю, він цілеспрямовано облив дружину сірчаною кислотою з пляшки та на словах побажав їй смерті, спричинивши серйозні хімічні опіки. Крім того, кислота потрапила на її неповнолітнього сина, від чого він отримав опіки. Суд першої інстанції засудив чоловіка до восьми років позбавлення волі за замах на вбивство, а також заподіяння тілесних ушкоджень дружині та її сину. Також суд поклав на скаржника обов'язок оплатити витрати на їх лікування. Скаржник подав апеляцію, вважаючи, що суд першої інстанції неправильно кваліфікував його дії, оскільки він не хотів вбити свою дружину, а лише заподіяти їй тілесні ушкодження. Апеляційний суд залишив вирок без змін, посилаючись на такі факти: коли скаржник облив потерпілу кислотою, він висловив бажання, аби вона померла; він вилив кислоту на її голову та обличчя, які є життєво важливими органами; та, відповідно до висновку експертів, чоловік вилив на потерпілу більшу частину кислоти із пляшки.

The plaintiff requested that the court grant his divorce from his wife, the respondent. He argued that their married life had ended. After the respondent took the children and his property and left him in 2014, she lived separately from plaintiff, did not have marital relations with him, nor run a joint household with him. The first-instance court granted the divorce and concluded that the family had broken up and continuing the marriage was against everyone’s interests. The Court of Appeal left the decision of the first instance unchanged. The respondent insisted on preserving the marriage and filed the cassation appeal to the Supreme Court, claiming that the courts of previous instances had no right to interfere in her relationship with her husband. The Family Code of Ukraine allows either spouse to terminate the marriage. Forcing the termination or continuation of marriage, or forcing sex through physical or psychological violence, is an abuse of the right of the wife or husband to freedom and personal inviolability and may have additional legal implications. Therefore, the courts must determine the actual spousal relationship and any valid reasons for divorce. If it is established that the future joint life of the spouses and preservation of the marriage would be contrary to the interests of one of them, the court should terminate the marriage. Thus, the Supreme Court concluded that there was no interference in married life by the courts and under such circumstances there were grounds for dissolution of the marriage, as its continuation was contrary to the plaintiff’s interests.

Позивач просив суд розірвати його шлюб із дружиною (відповідачем). Він стверджував, що їхнє подружнє життя закінчилося, і що саме відповідач винна в тому, що їхня сім’я розпалася. Після того, як у 2014 році відповідач забрала дітей, його майно та покинула його, вона проживала окремо від позивача, не перебувала з ним у шлюбних стосунках, не вела спільного господарства. Суд першої інстанції задовольнив позов про розірвання шлюбу та дійшов висновку, що сім'я фактично розпалася і продовження шлюбу суперечить інтересам кожного з подружжя. Апеляційний суд залишив рішення першої інстанції без змін. Відповідач наполягала на збереженні шлюбу та подала касаційну скаргу до Верховного Суду, стверджуючи, що суди попередніх інстанцій не мають права втручатися у її стосунки з чоловіком. Сімейний кодекс України передбачає право кожного з поружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Таким чином, суди повинні визначити фактичні подружні стосунки та будь-які поважні причини розірвання шлюбу. Якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, суд повинен розірвати шлюб. Тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність втручання судів у подружнє життя і, що за таких обставин були підстави для розірвання шлюбу, оскільки його продовження суперечило інтересам позивача. Тому суди мають визначати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність втручання судів у подружнє життя і, що за таких обставин були підстави для розірвання шлюбу, оскільки його продовження суперечило інтересам позивача.

The applicant complained to the ECtHR that (i) he was ill-treated by police officers and (ii) the domestic authorities had failed to effectively investigate his allegations in violation of Article 3 of the ECHR. The applicant had been arrested by police officers of the drug crimes unit and taken to a police station. According to the applicant, he was mistreated in order to make him confess. In particular, he alleged that he was threatened with rape, kicked and hit on the head and torso, threatened with weapons, and dropped face down on the floor while handcuffed. As a result, he lost consciousness several times. On arrival at the station, the applicant’s mother found him with bruises on his face, a swollen chin, and handcuff marks on his wrists. The applicant was released after he signed documents stating that he had no complaints against the police. Following his release and subsequent complaints, the prosecutor's office refused to institute criminal proceedings against the police officers. The national courts repeatedly set aside decisions to refuse to initiate criminal proceedings and ordered additional inquiries. However, the prosecutor’s office continued to refuse to initiate criminal proceedings for over two years. The ECtHR concluded that these complaints should be considered exclusively under the substantive and procedural aspects of Article 3 of the ECHR. The Government argued that the applicant's complaints were groundless because the emergency medical assistant had not recorded any bodily injuries on the applicant, but the Court found this argument not credible and rejected it. Noting that the burden of explanation rested on the Government, the Court concluded that the Government had not demonstrated that the applicant's injuries had been caused in a manner other than as a result of ill-treatment by police officers. Thus, there had been a violation of the substantive aspect of Article 3 of the ECHR. In response to the applicant's complaints about the lack of effective investigation into his allegations, the ECtHR reiterated that the prosecutor's office had only considered the relevant complaints within the framework of investigative checks, and no criminal investigation had been initiated. The national courts had also repeatedly instructed the prosecutor's office to conduct additional investigations, but the prosecutor’s office ignored those instructions. Thus, the ECtHR concluded that the national authorities had failed to ensure an effective investigation into the applicant's allegations of ill-treatment in violation of the procedural aspect of Article 3 of the ECHR.

Заявник скаржився до ЄСПЛ на (i) жорстоке поводження з боку поліцейських, а також на те, що (ii) національні органи влади не провели ефективного розслідування його заяв у порушення статті 3 ЄКПЛ. Заявника було затримано співробітниками підрозділу боротьби з наркотиками та доставлено до поліцейського відділку. За словами заявника, з ним жорстоко поводилися, щоб змусити його зізнатися у скоєнні кримінального правопорушення. Зокрема, він стверджував, що йому погрожували зґвалтуванням, били по голові та тулубу, погрожували зброєю та кидали обличчям донизу на підлогу в наручниках. У результаті він кілька разів втрачав свідомість. Після прибуття до відділку, мати заявника виявила у нього синці на обличчі, набряклий підборіддя і сліди від наручників на зап'ястях. Заявника було звільнено після підписання документів, у яких він заявив, що не має претензій до поліції. Після його звільнення та подальших скарг прокуратура відмовилася порушувати кримінальні справи проти поліцейських. Національні суди неодноразово скасовували рішення про відмову в порушенні кримінальних справ і наказували провести додаткові розслідування. Проте прокуратура продовжувала відмовляти у порушенні кримінальних справ понад два роки. ЄСПЛ дійшов висновку, що ці скарги слід розглядати виключно в контексті матеріальних і процесуальних аспектів статті 3 ЄКПЛ. Уряд стверджував, що скарги заявника були безпідставними, оскільки медичний працівник швидкої допомоги не зафіксував у заявника тілесних ушкоджень, але суд не визнав цей аргумент переконливим і відхилив його. Відзначивши, що обов'язок пояснення лежав на Уряді, суд дійшов висновку, що Уряд не продемонстрував, що ушкодження заявника були спричинені іншим способом, ніж в результаті жорстокого поводження з боку поліцейських. Таким чином, було встановлено порушення матеріального аспекту статті 3 ЄКПЛ. У відповідь на скарги заявника щодо відсутності ефективного розслідування його заяв, ЄСПЛ підкреслив, що прокуратура розглядала відповідні скарги лише в рамках слідчих перевірок, а кримінальне розслідування не було розпочато. Національні суди також неодноразово доручали прокуратурі проводити додаткові розслідування, але прокуратура ігнорувала ці інструкції. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що національні органи влади не забезпечили ефективного розслідування заяв про погане поводження, що є порушенням процесуального аспекту статті 3 ЄКПЛ.

The applicant was registered as a boy at birth in Ukraine, with a male name. Throughout the decision, the European Court of Human Rights (“ECtHR”) referred to the applicant with male pronouns with which the applicant does not identify. This summary will use female pronouns in line with the applicant’s identity. According to the applicant, she never identified with the assigned male gender. She was diagnosed with Klinefelter syndrome (mosaic form), hypergonadotropic hypogonadism (diminished functional activity of the testes), bilateral cryptorchidism (undescended testes), and intersexualism. The applicant requested that the Civil Status Registration Office amend her birth certificate from “male” to “female,” which was rejected in the absence of a medical certificate proving that she had undergone gender reassignment procedures. The applicant challenged that refusal before the courts. She argued that the statutory rules on changing, renewing or annulling civil status registration records provided the possibility of changing one’s civil records following gender reassignment/correction. Under the legislation in force, however, seeking the legal reassignment of one’s gender was possible only in cases of transsexualism. The domestic courts found against the applicant, noting that the legislation provided that civil status records of transsexual persons could be changed following gender reassignment/correction but did not cover the situation of intersex people. However, the court held that it remained open for the applicant to seek a judicial decision acknowledging that her gender had been erroneously defined as male at birth. Accordingly, her identity documents could be subsequently altered on those grounds. The applicant complained to the ECtHR on the grounds that there was no procedure in Ukraine allowing intersex people to change their gender and name records according to their self-identification and that she had suffered discrimination in the enjoyment of her rights under European Convention on Human Rights (“ECHR”) for being an intersex person, relying on Articles 8, 13, and 14 of the ECHR. The ECtHR noted that the applicant did not exhaust domestic remedies; namely, she had not embarked on the route suggested by the domestic courts. In the absence of legal provisions explicitly covering intersex people, she had not considered basing her claim on the Rules “as on changing, renewing or annulling civil status registration records” the domestic court guided her. Overall, the ECtHR considered there was no reason for the applicant to insist on the absence of a legal mechanism instead of trying the one suggested by the administrative court, which could not be regarded as obviously futile. The complaint was therefore inadmissible.

При народженні (в Україні) Заявник була зареєстрована як хлопчик з чоловічим ім'ям. В рішенні ЄСПЛ звертався до заявника з чоловічими займенниками, з якими вона себе не ідентифікується. У цьому резюме будуть використовуватися жіночі займенники відповідно до ідентифікації заявника. Заявник ніколи не ідентифікувалась з призначеною їй чоловічою статтю. В неї була встановлено діагноз Клайнфельтера (мозаїчна форма), гіпергонадотропний гіпогонадизм (знижена функціональна активність яєчників) та білатеральний крипторхідизм (неопущення яєчок) і інтерсексуальність. Заявник звернулась до Органу реєстрації цивільного стану з проханням змінити свою стать у свідоцтві про народження з "чоловічого" на "жіноче", що було відхилено через відсутність медичного свідоцтва, яке б довело, що вона пройшла процедури зміни статі. Заявник оскаржила цю відмову в суді. Вона стверджувала, що законодавчі правила щодо зміни, оновлення або анулювання записів про реєстрацію цивільного стану передбачають можливість зміни власних громадянських записів після зміни/корекції статі. Однак, згідно з чинним законодавством, юридична зміна статі була можлива лише у випадку транссексуальності. Національні суди вирішили справу не на користь заявника, зауваживши, що законодавство передбачало, що записи про громадянський стан транссексуальних осіб можна було змінити після зміни/корекції статі, але не охоплювало ситуацію інтерсексуальних осіб. Однак суд постановив, що заявник може звернутися до суду з позовом про визнання того, що її стать при народженні була помилково визначена як чоловіча. Відповідно, її документи, що посвідчують особу, могли бути подальше змінені з цих підстав. Заявник скаржився до Європейського суду з прав людини з тим, що в Україні відсутня процедура, яка дозволяла б інтерсексуальним особам змінювати свої записи про стать та ім'я відповідно до їх самоідентифікації, і що вона страждав від дискримінації у користуванні своїми правами згідно з Конвенцією про права людини за те, що вона є інтерсексуальною особою, поклавшись на статті 8, 13 та 14 Конвенції. ЄСПЛ відзначив, що заявник не вичерпала внутрішні засоби правового захисту; зокрема, вона не скористалась варіантом, який пропонували національні суди. У відсутності правових положень, які явно охоплювали б інтерсексуальних осіб, вона не розглядала можливість засновувати свій позов на Правилах "про зміну, оновлення або анулювання записів про реєстрацію цивільного стану", як національний суд скерував її. Загалом, ЄСПЛ вважав, що немає підстав для того, щоб заявник наполягала на відсутності правового механізму, замість спроби використати той, який пропонував адміністративний суд, що не може розглядатися як очевидно марною. Скарга була відхилена.

This case was initiated by nine citizens of Somalia, Eritrea, and Guinea, who for various reasons left their countries of origin and were detained by border guards of Ukraine while trying to cross Ukraine’s border with Hungary and Slovakia. Among the applicants was a pregnant underage girl (the eighth applicant) who had been repeatedly abused, humiliated, and beaten by her husband in Guinea. As a result, she had suffered a miscarriage during a previous pregnancy while in Guinea. In Ukraine, she was placed in a temporary detention center (a special State institution designed for the temporary detention of foreigners and stateless persons who are illegally staying in Ukraine and are subject to administrative deportation). During her stay in the detention center, the eighth applicant suffered a hemorrhage and miscarried, and was given medical assistance. By the time the case was heard, only the second and eighth applicants remained involved in the process. The latter applied to the ECtHR for a violation of Article 3 of the ECHR. The applicant alleged that she had not been provided with timely and appropriate medical care in connection with her pregnancy and that no efforts had been made by the public authorities to prevent her miscarriage. In addition, she complained of violations of Article 5 of the ECHR, as she (i) did not have practical access to legal protections offered by the State because she did not have access to a lawyer or an interpreter; (ii) she was held in the same detention center as adults despite being a minor; and (iii) the length of her detention exceeded the term established by law. The ECtHR found no evidence that the detention conditions contributed to her miscarriage. Further, the authorities had a basis (which was ultimately changed) for believing that the eighth applicant was not a minor. Nevertheless, the ECtHR recognized a violation of Article 5 because she was a minor kept unaccompanied in a temporary detention center, which is prohibited. Furthermore, the Court was found that both applicants had been detained for longer than was permissible by law.

Ця справа була ініційована дев'ятьма громадянами Сомалі, Еритреї та Гвінеї, які з різних причин залишили свої країни походження і були затримані прикордонниками України при спробі перетнути кордон України з Угорщиною та Словаччиною. Серед заявників була вагітна неповнолітня дівчина (восьма заявниця), яка неодноразово зазнавала жорстокого поводження, приниження та побиття з боку свого чоловіка в Гвінеї. Внаслідок цього в минулому в Гвінеї у неї стався викидень. В Україні вона була поміщена в пункт тимчасового перебування (спеціальна державна установа, призначена для тимчасового утримання іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні і підлягають адміністративному видворенню). Під час перебування в ПТП у восьмої заявниці сталася кровотеча і викидень, їй була надана медична допомога. На момент розгляду справи в суді в процесі залишилися тільки друга і восьма заявниці. Остання звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на порушення статті 3 ЄКПЛ. Заявниця стверджувала, що їй не було надано своєчасної та належної медичної допомоги у зв'язку з вагітністю і що державні органи не доклали жодних зусиль для запобігання викидня. Крім того, вона скаржилася на порушення статті 5 ЄКПЛ, оскільки (i) не мала практичного доступу до правового захисту, запропонованого державою, оскільки не мала доступу до адвоката або перекладача; (ii) її утримували в одному ізоляторі з дорослими, незважаючи на те, що вона була неповнолітньою; і (iii) тривалість її тримання під вартою перевищувала встановлений законом термін. ЄСПЛ не знайшов доказів того, що умови тримання під вартою сприяли її викидню. Крім того, органи влади мали підстави (які згодом були змінені) вважати, що восьма заявниця не була неповнолітньою. Тим не менш, ЄСПЛ визнав порушення статті 5, оскільки вона була неповнолітньою і утримувалася без супроводу дорослих в ізоляторі тимчасового тримання, що заборонено. Крім того, Суд встановив, що обидва заявники утримувалися під вартою довше, ніж це було дозволено законом.

The applicant lived in social housing provided by the local authorities because she was disabled and had four children with her husband. Gradually, the relationship between the applicant and her husband began to deteriorate as he abused alcohol and threatened her and the children. He sometimes subjected her to physical and psychological violence. Over several years, the applicant repeatedly appealed to the police with complaints about her husband’s abuse and ill-treatment of her. In response, law enforcement agencies only visited the residence and conducted preventive talks. They did not conduct a proper investigation of these case, nor did they take the initiative to find out all the circumstances of the violence against the applicant after she retracted her complaints to the police. Later, the marriage was dissolved and the applicant applied to the courts to have her ex-husband evicted because he systematically threatened and abused her and the children. The court of first instance found in her favor. The Court of Appeal overturned this decision, finding that there were no grounds for applying such a radical measure as eviction because there was no evidence of a systematic violation of the rules of cohabitation. The Supreme Court upheld this decision. The ECtHR found a violation Article 8 of the ECHR, noting that the rights of the offenders in domestic violence cases cannot prevail over the rights of their victims to, in particular, physical and mental integrity. The Court held that the domestic courts did not (i) properly assess the risk of continued violence against the woman and her children or (ii) conduct a comprehensive analysis of the situation and the risk of future psychological and physical violence to the applicant and her children. The ECtHR also noted that the proceedings lasted over two years at three levels of jurisdiction, during which the applicant and her children remained at risk of further violence. Therefore, the State failed to strike a fair balance between all the competing private interests. In order to comply with the State’s positive obligation to ensure the applicant’s effective protection from domestic violence, the courts should have evicted the ex-husband.

Заявниця проживала в соціальному житлі, наданому місцевою владою, оскільки вона була інвалідом і мала чотирьох дітей з чоловіком. Поступово відносини між заявницею та її чоловіком почали погіршуватися, оскільки він зловживав алкоголем і погрожував їй та дітям. Іноді він піддавав її фізичному та психологічному насильству. Протягом декількох років заявниця неодноразово зверталася до поліції зі скаргами на зловживання чоловіка та жорстоке поводження з нею. У відповідь правоохоронні органи лише відвідували місце проживання та проводили профілактичні бесіди. Вони не проводили належного розслідування цих випадків, а також не проявляли ініціативи щодо з'ясування всіх обставин насильства над жінкою, коли заявниця відмовлялася від своїх скарг до поліції. Пізніше шлюб було розірвано, і заявниця звернулася до суду з позовом про виселення колишнього чоловіка, оскільки він систематично погрожував і жорстоко поводився з нею та дітьми. Суд першої інстанції виніс рішення на її користь. Апеляційний суд скасував це рішення, встановивши, що не було підстав для застосування такого радикального заходу, як виселення, оскільки не було доказів систематичного порушення правил спільного проживання. Верховний Суд підтримав це рішення. ЄСПЛ визнав порушення статті 8 ЄКПЛ, зазначивши, що права кривдників у справах про домашнє насильство не можуть переважати над правами їхніх жертв, зокрема, на фізичну та психічну недоторканність. Суд постановив, що національні суди не (i) належним чином оцінили ризик продовження насильства щодо жінки та її дітей або (ii) не провели всебічний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного та фізичного насильства щодо заявниці та її дітей. ЄСПЛ також зазначив, що провадження тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких заявниця та її діти залишалися під загрозою подальшого насильства. Таким чином, держава не змогла забезпечити справедливий баланс між усіма конкуруючими приватними інтересами. Для того, щоб виконати позитивне зобов'язання держави щодо забезпечення ефективного захисту заявниці від домашнього насильства, суди повинні були виселити її колишнього чоловіка.

The first applicant and her husband divorced in 2017. Their children lived with the first applicant. The applicant claimed that her ex-husband had tried to force her to resume their relationship and behaved aggressively towards her and their sons. Then he took away their son (the second applicant) without the first applicant’s consent, refused to return him for about four months, and tried to kidnap their second son. The first applicant immediately contacted the police. However, she was informed that there was no reason to investigate this crime because the police were unable to locate and question her ex-husband and that she should use other legal remedies to resolve differences she had with her ex-husband over the upbringing of their children. In 2019, the first applicant contacted the police again, reporting domestic violence offenses allegedly committed against her. The police instituted criminal proceedings, but soon closed them because the ex-husband had not previously been prosecuted for domestic violence. Therefore, there was no evidence of “systematic” actions, as required by Article 126-1 of the Criminal Code of Ukraine on domestic violence. However, the prosecutor’s office ordered the police to continue the investigation. Shortly thereafter, the police closed the case again, stating that the alleged offender could not be found and a 12-month limitation period for him to be officially reported as suspected had expired. The ECtHR found a violation of Article 8 of the ECHR, as the State authorities did not make significant efforts to carry out an effective investigation into the fact that the applicant’s ex-husband had behaved aggressively towards her and the second applicant, which could have a negative impact on their mental integrity and welfare. The material before the ECtHR demonstrated that the authorities failed to make any meaningful effort to find and question the ex-husband; nor did they question any of the purported witnesses to the incidents.

Перша заявниця та її чоловік розлучилися у 2017 році. Їхні діти жили з першою заявницею. Заявниця стверджувала, що її колишній чоловік намагався змусити її відновити їхні стосунки і поводився агресивно по відношенню до неї та їхніх синів. Потім він забрав їхнього сина (другого заявника) без згоди першої заявниці, відмовлявся повертати його близько чотирьох місяців і намагався викрасти їхнього другого сина. Перша заявниця негайно звернулася до поліції. Однак їй повідомили, що немає підстав розслідувати цей злочин, оскільки поліція не може знайти і допитати її колишнього чоловіка, і що вона повинна використовувати інші засоби правового захисту для вирішення розбіжностей, які вона мала з колишнім чоловіком щодо виховання їхніх дітей. У 2019 році перша заявниця знову звернулася до поліції із заявою про домашнє насильство, яке нібито було вчинено щодо неї. Поліція відкрила кримінальне провадження, але незабаром закрила його, оскільки колишній чоловік раніше не притягувався до відповідальності за домашнє насильство. Таким чином, не було доказів "систематичності" дій, як того вимагає стаття 126-1 Кримінального кодексу України про домашнє насильство. Однак прокуратура наказала поліції продовжити розслідування. Незабаром після цього поліція знову закрила справу, заявивши, що ймовірного правопорушника не вдалося знайти, а 12-місячний строк давності для офіційного повідомлення йому про підозру минув. ЄСПЛ встановив порушення статті 8 ЄКПЛ, оскільки державні органи не доклали значних зусиль для проведення ефективного розслідування факту агресивної поведінки колишнього чоловіка заявниці по відношенню до неї та другого заявника, що могло мати негативний вплив на їх психічну цілісність та добробут. Матеріали, що знаходяться в ЄСПЛ, продемонстрували, що органи влади не доклали жодних значущих зусиль, щоб знайти і допитати колишнього чоловіка; вони також не допитали жодного з передбачуваних свідків інцидентів.

The first applicant, who was in the fifth month of pregnancy, was detained by the police on suspicion of robbery. The national court ordered her pre-trial detention as a preventive measure pending trial. During her detention, the applicant gave birth to her son, the second applicant. Later, the woman appealed to the European Court of Human Rights (“ECtHR”) to obtain just satisfaction, as she argued that her right under Article 3 of the European Convention on Human Rights (prohibition of torture) was violated during detention. The applicant alleged that she had been continuously shackled to her hospital bed or to a gynecological examination chair. In addition, the woman claimed that the detention conditions were inhuman (due to absence of hot water and bed for child, irregular supply of cold water, etc.). She also complained about her placement in a metal cage during court hearings. In view of the above facts, the Court concluded that the unjustified shackling of the first applicant (during and after childbirth, when she was particularly sensitive) can be qualified as inhuman and degrading treatment. Also, the Court drew attention to (i) the woman's physical and psychological suffering, which was caused by the lack of normal nutrition, (ii) improper organization of sanitary and hygiene arrangements, and (iii) the applicant's placement in a metal cage, which is incompatible with the standards of civilized behavior that are the hallmark of a democratic society. Thus, the domestic authorities failed to comply with their obligations under Article 3 of the European Convention on Human Rights. The ECtHR, deciding in equity, awarded both applicants €22,000. This case is important because it identifies the shortcomings of places of detention within a criminal justice system, which neglects the needs of female prisoners with children and during the pregnancy.

Першу заявницю, яка перебувала на п'ятому місяці вагітності, було затримано міліцією за підозрою у вчиненні розбою. Національний суд обрав заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Під час перебування під вартою заявниця народила сина, другого заявника. Пізніше жінка звернулася до Європейського суду з прав людини (“ЄСПЛ”) для отримання справедливої сатисфакції, оскільки вона стверджувала, що її право, гарантоване статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (заборона катування) було порушено під час тримання під вартою. Заявниця стверджувала, що вона весь час була прикута наручниками до лікарняного ліжка або до гінекологічного крісла. Крім того, жінка стверджувала, що умови утримання були нелюдськими (через відсутність гарячої води та ліжка для дитини, нерегулярного постачання холодної води тощо). Також вона скаржилась на те, що під час судових засідань її поміщали до металевої клітки. З огляду на вищенаведені факти, Суд дійшов висновку, що невиправдане застосування наручників до першої заявниці (під час і після пологів, коли вона була особливо чутливою) можна кваліфікувати як нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Також Суд звернув увагу на (i) фізичні та психологічні страждання жінки, які були спричинені відсутністю нормального харчування, (ii) неналежну організацію санітарних та гігієнічних заходів, а також (iii) поміщення заявниці в металеву клітку, що несумісне зі стандартами цивілізованої поведінки, яка є ознакою демократичного суспільства. Таким чином, національні органи влади не виконали своїх зобов’язань за статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. ЄСПЛ, вирішуючи справу на засадах справедливості, присудив обом заявникам 22 000 євро. Ця справа важлива, оскільки вона визначає недоліки місць ув’язнення в системі кримінального правосуддя, яка нехтує потребами ув’язнених жінок з дітьми та під час вагітності.

The Law "On Combating Trafficking in Human Beings" defines the organizational and legal framework for combating trafficking, guaranteeing gender equality, the main directions of state policy and principles of international cooperation in this area, the powers of executive authorities, the procedure for establishing the status of persons affected by human trafficking, and the procedure for assisting such persons. Trafficking in persons is an illegal transaction, along with the exploitative recruitment, transportation, harboring, transfer, or receipt of a person, with the use of deception, fraud, blackmail, exploitation of the victim’s vulnerable state, or the perpetrator’s abuse of office. The main principles of the state policy on combating trafficking in human beings are: ensuring human and civil rights and freedoms; respect and impartial attitude towards victims of human trafficking; victims of human trafficking have the right to voluntary assistance regardless of gender or other characteristics; and confidentiality of information about victims of human trafficking. The central executive authorities must take measures aimed at eradicating the preconditions for trafficking in human beings to prevent domestic violence and gender discrimination. The law broadly interprets the concept of "human trafficking" and specifies the components and signs of this crime. The punishment for human trafficking is provided by Article 149 of the Criminal Code of Ukraine.

Закон "Про протидію торгівлі людьми" визначає організаційно-правові засади протидії торгівлі людьми, гарантування гендерної рівності, основні напрями державної політики та засади міжнародного співробітництва у цій сфері, повноваження органів виконавчої влади, порядок встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, та порядок надання допомоги таким особам. Торгівля людьми - здійснення незаконної угоди, об'єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, у тому числі сексуальної, з використанням обману, шахрайства, шантажу, уразливого стану людини або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, з використанням службового становища або матеріальної чи іншої залежності від іншої особи, що відповідно до Кримінального кодексу України визнаються злочином. Основними принципами державної політики у сфері протидії торгівлі людьми є: забезпечення прав і свобод людини і громадянина; повага та неупереджене ставлення до осіб, які постраждали від торгівлі людьми; особи, які постраждали від торгівлі людьми, мають право на добровільну допомогу незалежно від статі або інших ознак; конфіденційність інформації про осіб, які постраждали від торгівлі людьми. Центральні органи виконавчої влади зобов'язані вживати заходів, спрямованих на викорінення передумов торгівлі людьми, запобігання домашньому насильству та дискримінації за ознакою статі. Закон широко трактує поняття "торгівля людьми" та визначає складові та ознаки цього злочину. Покарання за торгівлю людьми передбачено статтею 149 Кримінального кодексу України.

The Strategy aimed to improve government policies promoting human and civil rights and freedoms. The Strategy aims to unite society in protecting the values of human rights and freedoms based on equality and non-discrimination. The Strategy contains the following gender-specific directions: § 8 Preventing and combating discrimination, § 9 Ensuring equal rights and opportunities for women and men, § 10 Preventing and combating gender-based violence, exploitation, and trafficking in human beings, § 11 Preventing and combating domestic violence, § 13 Ensuring the right to work and social protection (creating conditions for practical reconciliation of work and family responsibilities, preventing and combating discrimination in the workplace based on family responsibilities), § 27 Raising awareness in the field of human rights (on equal rights of women and men, the inadmissibility of discrimination, etc.) Each paragraph has the following structure: "Strategic goal," "Problems addressed by the strategic direction," "Tasks aimed at achieving the goal," "Expected results," and "Main indicators." For example, consider Strategic Goal § 9 - women and men in Ukraine have equal rights and opportunities in all spheres of life, which addresses problems including gender inequality in economic opportunities; distribution of family responsibilities; a wage gap for women and men in opportunities to participate in political life; the prevalence of gender stereotypes in society; and other cases of gender discrimination. Tasks aimed at achieving § 9’s goal include incorporating the needs of different groups of women and men by (i) incorporating such gender-based needs into laws, national development strategies, and local development strategies; (ii) applying a comprehensive gender approach to the formation, monitoring, and evaluation of state policy; (iii) to introducing comprehensive measures to overcome gender discrimination, in particular, gender stereotypes; and (iv) creating conditions for the expansion of gender equality in the society. Expected results of § 9 are (i) the application of a comprehensive gender approach to the formulation, implementation, monitoring, and evaluation of state policy; (ii) the reduction of the number of cases of gender discrimination; (iii) the protection of women and men’s equal access to participation in politics and decision-making processes at the state and local levels; (iv) the expansion of economic opportunities for women; (v) the reduction of the gender pay gap and inequality in the distribution of family responsibilities; (vi) raising public awareness of combating discrimination; and (vii) the reduction of gender-based violence. The main indicators of successful implementation are the (i) average wages of women and men; (ii) employment rate of women and men of working age; (iii) proportion of women serving as politicians and in government roles; (iv) Ukraine's place in the Global Gender Gap; and (v) Ukraine's place in the Gender Development Index.

Стратегія спрямована на вдосконалення державної політики у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Стратегія має на меті об'єднати суспільство у захисті цінностей прав і свобод людини на засадах рівності та недискримінації. Стратегія містить наступні гендерно-специфічні напрями: § 8 Запобігання та протидія дискримінації, § 9 Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, § 10 Запобігання та протидія гендерно обумовленому насильству, експлуатації та торгівлі людьми, § 11 Запобігання та протидія домашньому насильству, § 13 Забезпечення права на працю та соціальний захист (створення умов для практичного поєднання трудових і сімейних обов'язків, запобігання та протидія дискримінації у сфері праці за ознакою сімейних обов'язків), § 27 Підвищення рівня обізнаності у сфері прав людини (щодо рівних прав жінок і чоловіків, неприпустимості дискримінації тощо). Кожен пункт має наступну структуру: "Стратегічна мета", "Проблеми, на вирішення яких спрямований стратегічний напрям", "Завдання, спрямовані на досягнення мети", "Очікувані результати", "Основні індикатори". Наприклад, розглянемо Стратегічну ціль § 9 - "Жінки і чоловіки в Україні мають рівні права та можливості в усіх сферах життєдіяльності", яка стосується таких проблем, як гендерна нерівність в економічних можливостях; розподіл сімейних обов'язків; розрив в оплаті праці жінок і чоловіків; можливості участі в політичному житті; поширеність гендерних стереотипів у суспільстві; інші випадки гендерної дискримінації. Завдання, спрямовані на досягнення мети § 9, включають врахування потреб різних груп жінок і чоловіків шляхом (i) включення таких гендерних потреб до законів, національних стратегій розвитку та стратегій місцевого розвитку; (ii) застосування комплексного ґендерного підходу до формування, моніторингу та оцінки державної політики; (iii) впровадження комплексних заходів для подолання гендерної дискримінації, зокрема, ґендерних стереотипів; (iv) створення умов для розширення ґендерної рівності в суспільстві. Очікуваними результатами виконання § 9 є (i) застосування комплексного ґендерного підходу до формування, реалізації, моніторингу та оцінки державної політики; (ii) зменшення кількості випадків дискримінації за ознакою статі; (iii) забезпечення рівного доступу жінок і чоловіків до участі в політиці та процесах прийняття рішень на державному та місцевому рівнях; (iv) розширення економічних можливостей жінок; (v) скорочення гендерного розриву в оплаті праці та нерівності у розподілі сімейних обов'язків; (vi) підвищення рівня обізнаності населення щодо протидії дискримінації; (vii) зменшення рівня гендерного насильства. Основними індикаторами успішного виконання є (i) середня заробітна плата жінок і чоловіків; (ii) рівень зайнятості жінок і чоловіків працездатного віку; (iii) частка жінок серед політиків і на державних посадах; (iv) місце України в Глобальному індексі гендерного розриву; та (v) місце України в Індексі гендерного розвитку.

The Cabinet of Ministers established the Interagency Council on Family, Gender Equality, Demographic Development, Prevention, and Counteraction to Domestic Violence and Combating Trafficking in Human Beings (“the Council”). The Council is a temporary advisory body. The first main tasks of the Council are to promote the implementation of effective state policy on family, gender equality, prevention, and combating domestic violence. The second task is the consideration of issues that require intersectoral coordinated cooperation on the implementation of state policy on gender equality, prevention and combating domestic violence, and combating trafficking in human beings, in a particular search, return, and rehabilitation of victims of such trafficking. The Council participates in developing draft state target programs and other normative legal acts within the competence of the Council and prepares conclusions on the expediency of their adoption. The Council also studies international experience on issues within the competence of the Council and prepares proposals for its implementation in Ukraine; participates in preparing proposals for the conclusion of international treaties on issues within the competence of the Council, etc. The Council's decisions are non-binding recommendations. The Council's advisory decisions can be implemented by adopting relevant acts of the Cabinet of Ministers of Ukraine or by giving instructions to the Prime Minister of Ukraine.

Кабінет Міністрів створив Міжвідомчу раду з питань сім'ї, гендерної рівності, демографічного розвитку, запобігання та протидії домашньому насильству і торгівлі людьми (далі - "Рада"). Рада є тимчасовим консультативно-дорадчим органом. Першими основними завданнями Ради є сприяння реалізації ефективної державної політики з питань сім'ї, гендерної рівності, запобігання та протидії домашньому насильству. Другим завданням є розгляд питань, що потребують міжсекторальної скоординованої взаємодії з питань реалізації державної політики з питань гендерної рівності, запобігання та протидії домашньому насильству, а також протидії торгівлі людьми, зокрема розшуку, повернення та реабілітації осіб, які постраждали від торгівлі людьми. Рада бере участь у розробленні проектів державних цільових програм та інших нормативно-правових актів, що належать до компетенції Ради, та готує висновки щодо доцільності їх прийняття. Рада також вивчає міжнародний досвід з питань, що належать до компетенції Ради, та готує пропозиції щодо його впровадження в Україні; бере участь у підготовці пропозицій щодо укладення міжнародних договорів з питань, що належать до компетенції Ради, тощо. Рішення Ради мають рекомендаційний характер. Консультативні рішення Ради можуть бути реалізовані шляхом прийняття відповідних актів Кабінету Міністрів України або надання доручень Прем'єр-міністру України.

This Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine defines the procedure for the Ministry of Justice’s gender-based expert legal review of current legislation and draft legislation (–“review”). The Ministry of Justice may conduct a review itself or engage experts from state bodies, enterprises, representatives of scientific institutions, public associations, international organizations upon agreement. The review checks the developers and writers of the law compliance with ensuring equal rights and opportunities for women and men and the requirements of the "Instruction on the integration of gender approaches in the development of normative legal acts." The Resolution also introduced the possibility and procedure for expert legal gender review. The Ministry of Justice will explain the results of the expert legal review in its legal report , which must contain an analysis of the presence or absence of discriminatory provisions. If there are provisions that do not comply with gender equality, The Ministry of Justice submits proposals to eliminate the provisions of the current legislation or the need to revise the draft legal act.

Ця постанова Кабінету Міністрів України визначає порядок проведення Міністерством юстиції ґендерно правової експертизи чинного законодавства та проектів нормативно-правових актів (далі - "експертиза"). Мін'юст може проводити експертизу самостійно або залучати в установленому порядку фахівців державних органів, підприємств, установ, організацій, а також представників наукових установ, громадських об’єднань та міжнародних організацій. Під час експертизи перевіряється дотримання розробниками та авторами законопроектів принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та вимог Інструкції щодо інтеграції гендерних підходів під час розроблення нормативно-правових актів, затвердженої Мінсоцполітики. Постановою також запроваджено можливість та процедуру проведення гендерно-правової експертизи законодавства. Результати проведеної правової експертизи нормативно-правового акта Мін'юст викладає у висновку, який має містити аналіз інформації про наявність чи відсутність дискримінаційних положень. У разі виявлення положень, які не відповідають принципам гендерної рівності, Мін'юст подає пропозиції щодо усунення таких положень з чинного законодавства або щодо необхідності доопрацювання проекту нормативно-правового акта.

The Cabinet of Ministers of Ukraine (“the CMU”) and the Government Commissioner for Gender Policy (“the Commissioner”) introduced this amendment to help strengthen the executive branch’s implementation of gender equality in all spheres of society. Furthermore, the Commissioner organizes the performance of the CMU's powers in ensuring equal rights and opportunities for women and men in all spheres of society. The main tasks of the Commissioner are to (i) promote at the state level the achievement of equal rights and opportunities for women and men in all spheres of society; (ii) coordinate the work of the executive branch to ensure equal rights and opportunities for women and men; (iii) monitor of the CMU's consideration of the principle of gender equality in rule-making; and (iv) cooperate and interact with civil society regarding gender equality. Furthermore, the Commissioner represents the executive branch at international meetings and forums, including the UN Commission on the Status of Women, the UN Security Council at sessions on the "Women, Peace, and Security" agenda, the Council of Europe, and the OSCE. In addition, the Commissioner participates in meetings of the CMU when it is considering issues within her competence. The Commissioner has an advisory vote, and her comments are not binding.

Кабінет Міністрів України ("КМУ") та Урядовий уповноважений з питань гендерної політики ("Уповноважений") працюють з метою сприяння посиленню виконавчої гілки влади у впровадженні гендерної рівності в усіх сферах життя суспільства. Крім того, Уповноважений організовує виконання повноважень КМУ у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства. Основними завданнями Уповноваженого є (i) сприяння на державному рівні забезпеченню рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства; (ii) координація роботи органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; (iii) моніторинг щодо врахування КМУ принципу гендерної рівності у нормотворчій діяльності; (iv) співпраця та взаємодія з громадянським суспільством з питань гендерної рівності. Крім того, Уповноважений представляє виконавчу владу на міжнародних зустрічах і форумах, у тому числі з Комісією ООН із статусу жінок, Радою безпеки ООН на сесіях з порядку денного “Жінки, мир, безпека”, Ради Європи, ОБСЄ тощо. Крім того, Уповноважений бере участь у засіданнях КМУ під час розгляду питань, що належать до його компетенції. Уповноважений має право дорадчого голосу - такі зауваження не є обов'язковими до виконання.

Domestic violence is a specific crime committed in the family or within the place of residence or between relatives, between former or current spouses, or between other persons who lived together as a family but were not related or married to each other, regardless of whether the perpetrator of domestic violence lived in the same place as the victim, as well as threats of such acts (also see the Law of Ukraine “On Preventing and Combating Domestic Violence”). In order to protect the victim, the court may also: i) prohibit the offender from cohabitating with a victim; ii) restrict of communication with a child if domestic violence was committed against the child or in their presence; iii) prohibit the offender from approaching within a certain distance a victim’s temporary or permanent residence; iv) prohibit the offender from communicating with a victim personally or through third parties; v) refer the offender to complete alcohol, drug, or other addiction treatment, or the offender treatment program.

English translation available here: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/en/4651-17#n2537

Домашнє насильство - це специфічний злочин, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа (також див. Закон України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" ). З метою захисту постраждалої особи суд зокрема може: i) заборонити кривднику спільно проживати з постраждалою особою; ii) обмежити спілкування з дитиною, якщо домашнє насильство було вчинено щодо дитини або в її присутності; iii) заборонити кривднику наближатися на певну відстань до місця тимчасового або постійного проживання постраждалої особи; iv) заборонити кривднику спілкуватися з постраждалою особою особисто або через третіх осіб; v) направити кривдника для проходження лікування від алкогольної, наркотичної або іншої залежності, від хвороб, що становлять небезпеку для оточуючих, направлення для проходження програми для кривдників.

Article 179 of the Code of Labor Laws establishes that women shall be granted a paid maternity leave for 70 calendar days before childbirth and for 56 calendar days after childbirth, counting from the day of childbirth. A positive step in gender policy is the adoption of the Law of Ukraine 'On Amendments to Certain Legislative Acts Concerning Ensuring Equal Opportunities for Mothers and Fathers to Care for a Child'. Thus, this Law added the following rules to Article 179: (i) at the woman's or man’s request, they shall be granted childcare leave before the child reaches the age of three, with the payment of benefits during these periods in accordance with the law; (ii) enterprises, institutions, and organizations can, at their own expense, provide one of parents with partially paid leave and unpaid childcare leave for a longer period; (iii) if a child needs home care, a woman or a man shall be granted unpaid leave for the duration specified in the medical recommendation, but not longer than when the child reaches the age of six. Before these amendments, the child's father could receive such a leave on the basis of an official document, for example, which confirmed that the child's mother started work before the end of her leave, and maternity benefits ended. This was also facilitated by stereotypes that childcare is a "female" role and duty. Now parents have the right to choose which parent will take leave, and which parent will work. Article 183 guarantees the right of a woman who has a child under the age of 18 months to additional breaks for breastfeeding, in addition to the general rest and lunch break. Breastfeeding breaks shall be included in working hours and paid the average salary.

Стаття 179 Кодексу законів про працю встановлює, що жінкам надається оплачувана відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів. Позитивним кроком у ґендерній політиці є прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька щодо догляду за дитиною". Так, цим Законом статтю 179 доповнено наступними нормами: (I) за бажанням жінки або чоловіка їм надається відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою допомоги протягом цих періодів відповідно до закону; (II) підприємства, установи та організації можуть за власний рахунок надавати одному з батьків частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати по догляду за дитиною на більший строк; (III) якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці або чоловіку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, зазначеною в медичному висновку, але не довше досягнення дитиною шестирічного віку. До цих змін батько дитини міг отримати таку відпустку на підставі офіційного документа, наприклад, який підтверджував, що мати дитини вийшла на роботу до закінчення відпустки, а виплата допомоги по вагітності та пологах припинилася. Цьому також сприяли стереотипи про те, що догляд за дитиною – це "жіноча" роль і обов'язок. Тепер батьки мають право вибирати, хто з батьків піде у відпустку, а хто працюватиме. Стаття 183 гарантує право жінці, яка має дитину віком до 18 місяців, на додаткові перерви для годування, крім загальної перерви для відпочинку харчування. Перерва для годування включається в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.

Article 63 of the Code of Labor Laws prohibits overtime work for pregnant women and women with children under the age of three. This rule is meant to protect women, but at the same time it makes them vulnerable to discrimination. The direct application of this rule violates women's right to freely choose their work, restricts women's access to jobs for which additional payment is provided (for example, under the hourly payment system, overtime work is paid at doubled hourly rate), and can also inhibit women’s career and professional growth. In addition, such a prohibition leads to the unofficial, unsanctioned employment of women in such types of work, which leads to women lacking legal protection and adequate wages. Articles 176-177 determine that women are not allowed to work on nights or weekends. These articles also prohibit employers from sending pregnant women and women with children under three on business trips. Women with children aged three to fourteen, or children with disabilities cannot work overtime, and they cannot be sent on business trips without their consent. These rules also apply to men with children, but only if they are raising them without a mother permanently or long-term (for example, the mother is receiving long-term medical care). This approach discriminates against both men and women, and further reinforces stereotypes that child care is exclusively a woman's duty. For violations of these prohibitions, the Code of Labor Laws provides for fining the employer the amount of the minimum wage for each such violation (currently 6,700 hryvnias).

Статтею 63 Кодексу законів про працю забороняється надурочна робота вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Це правило покликане захистити жінок, але водночас воно робить їх уразливими до дискримінації. Пряме застосування цієї норми порушує право жінок на вільний вибір роботи, обмежує доступ жінок до робіт, за які передбачена додаткова оплата праці (наприклад, за погодинної системи оплати праці понаднормова праця оплачується у подвійному розмірі годинної ставки), а також може перешкоджати. кар'єрному і професійному росту жінки. Крім того, така заборона призводить до неофіційного незаконного працевлаштування жінок на такі види робіт, що призводить до того, що жінки не мають правового захисту та належної оплати праці. Статті 176-177 визначають, що жінки не можуть працювати у нічний час та у вихідні дні. Ці статті також забороняють роботодавцям направляти у відрядження вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Жінки, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, не можуть працювати понаднормово, а також направлятися у відрядження без їх згоди. Ці правила поширюються і на чоловіків, які мають дітей, але тільки в тому випадку, якщо вони виховують їх постійно або тривалий час без матері (наприклад, мати перебуває на тривалому лікуванні). Такий підхід дискримінує як чоловіків, так і жінок і ще більше зміцнює стереотипи про те, що догляд за дітьми є виключно жіночим обов’язком. За порушення цих заборон Кодексом законів про працю передбачено накладення штрафу на роботодавця в розмірі мінімальної заробітної плати за кожне таке порушення (зараз це 6700 гривень).

Article 1258 of the Civil Code of Ukraine defines the rules of intestate inheritance, or inheritance without a will. If a person did not write a will, or made a will and canceled it before their death, then inheritance proceeds in accordance with the legislation. The grounds for inheritance according to law can be family relationships, adoption, or dependence on the testator for at least five years before his death. For example, children of the testator, including those who were born after his death, parents of the deceased person, and the surviving spouse have the right to inherit as heirs of the first line. Each of five lines of heirs (defined in Articles 1261-1265) receives the right to inherit in the order set in legislation. Only the types of heirs enumerated in legislation are eligible for inheritance rights at law. However, the order in which the heirs receive the right to inherit according to the law can be changed by a notarized agreement of the interested heirs. It is important to note that persons who lived with the testator as a family for at least five years before their death have the right to inherit as heirs of the fourth line. This means that, while the legally registered wife of a man who died intestate will inherit as an heir of the first line, a woman who lived in a civil (unregistered) marriage with a man who died intestate can only inherit as a heir of the fourth line. Accordingly, the probability that a woman in a civil marriage will inherit property after the death of her civil husband is rather low because there are likely to be higher-line heirs who will inherit before her. Moreover, a woman who lived in a civil marriage with the deceased must prove in court that they lived together as family and were not in any other marriage. Appropriate evidence of living as family without marriage registration are, for example: (i) birth certificates of children; (ii) photos, letters, or documents demonstrating that they operated a joint farm, etc.

Стаття 1258 ЦК України визначає правила спадкування без заповіту. Якщо особа не склала заповіту або склала заповіт і скасувала його перед смертю, то спадкування відбувається відповідно до законодавства. Підставою для спадкування за законом можуть бути родинні зв'язки, усиновлення або перебування на утриманні спадкодавця не менше п'яти років до його смерті. Наприклад, право на спадкування як спадкоємці першої черги, мають діти спадкодавця, у тому числі ті, що народилися після його смерті, батьки померлого та той з подружжя, який пережив. Кожна з п'яти черг спадкоємців (визначених статтями 1261-1265) отримує право на спадкування в порядку, встановленому законодавством. Право на спадкування за законом мають лише види спадкоємців, перелічені в законодавстві. Але черговість виникнення спадкоємцями права на спадкування за законом може бути змінена нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців. Важливо зазначити, що право на спадкування як спадкоємці четвертої черги мають особи, які проживали зі спадкодавцем сім’єю не менше п’яти років до його смерті. Це означає, що, якщо жінка, перебувала в офіційно зареєстрованому шлюбі із чоловіком, який помер без заповіту, то вона спадкує як спадкоємець першої черги, а жінка, яка проживала в цивільному (незареєстрованому) шлюбі з чоловіком, який помер без заповіту, може успадкувати лише як спадкоємець четвертої черги. Відповідно ймовірність того, що жінка, яка перебуває у цивільному шлюбі, успадкує майно після смерті цивільного чоловіка, є досить низькою, оскільки, ймовірно, будуть спадкоємці попередніх черг, які успадкують раніше неї. Крім того, жінка, яка проживала з померлим у цивільному шлюбі, повинна довести в суді, що вони проживали разом сім'єю і не перебували в іншому шлюбі. Відповідними доказами проживання сім'єю без реєстрації шлюбу є, наприклад: (I) свідоцтва про народження дітей; (II) фотографії, листи або документи, які підтверджують, що вони керували спільним господарством тощо.

Article 1241 of the Civil Code of Ukraine provides for a special type of inheritance regardless of the content of the will. This article establishes the rule that a certain category of heirs, including incapacitated widows, will inherit half of the share (“compulsory share”) that would belong to them pursuant to inheritance by law. An “incapacitated citizen” is, for example, a person who has reached the age at which they have the right to a pension, a person with a disability, etc. This rule is meant to protect the testator’s closest relatives. The court may reduce size of a compulsory share, depending on the relationship between the heirs and the testator, as well as other significant circumstances (for example, the heir’s property status). According to the law, it is not possible to deprive the heir of the right to a compulsory share in the inheritance.

Статтею 1241 ЦК України передбачає особливий вид спадкування незалежно від змісту заповіту. Ця стаття встановлює правило, згідно з яким певна категорія спадкоємців, у тому числі непрацездатні вдови, успадковує половину частки ("обов’язкової частки"), яка належала б їм в порядку спадкування за законом. "Непрацездатним громадянином" є, наприклад, особа, яка досягла віку, з якого вона має право на пенсію; особа з інвалідністю тощо. Ця норма покликана захистити найближчих родичів спадкодавця. Суд може зменшити розмір обов’язкової частки залежно від відносин між спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, що мають істотне значення (наприклад, майнового стану спадкоємця). Відповідно до закону, позбавити спадкоємця права на обов'язкову частку у спадщині не можна.

Article 3502 lists the persons who can apply to the court for a restraining order, which means a judicial measure that temporarily restricts rights or imposes obligations on a perpetrator of domestic violence and is aimed at ensuring the victim's safety. For example, the court may order a ban on staying in the common residence with the victim of domestic violence; prohibition to approach within a specified distance to the victim’s place of residence, study, work, or other frequently visited locations; prohibition to contact the victim. The following categories of persons are eligible to apply for a restraining order: (i) a person who has suffered from domestic violence, or their representative; (ii) a person who has suffered from gender-based violence, or their representative; (iii) parents and other legal representatives of a child who suffered from domestic violence or gender-based violence; (iv) a guardian representing the interests of an incapable person who has suffered from domestic violence or gender-based violence.

Стаття 3502 містить перелік осіб, які можуть звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису, що означає встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи. Наприклад, суд може встановити заборону на перебування у спільному місці проживання з жертвою домашнього насильства; заборону наближатися на визначену відстань до місця проживання, навчання, роботи чи інших місць, які часто відвідує потерпілий; заборону контактувати з потерпілим. Право на подання заяви про видачу обмежувального припису мають наступні категорії осіб: (I) особа, яка постраждала від домашнього насильства, або її представник; (II) особа, яка постраждала від ґендерно зумовленого насильства, або її представник; (III) батьки та інші законні представники дитини, яка постраждала від домашнього або ґендерно зумовленого насильства; (IV) опікун, який представляє інтереси недієздатної особи, яка постраждала від домашнього або ґендерно зумовленого насильства.

These articles determine the legal consequences related to joint property of the spouses after the dissolution of the marriage. Dissolution of marriage shall not terminate the joint ownership of any property acquired in marriage, meaning that co-owners shall manage any property that remains in their joint ownership upon divorce only on the basis of their mutual agreement. However, the Family Code protects the rights of divorced spouses: (i) they can agree to divide ownership of the joint property or (ii) apply to the court to the divide the joint property after the dissolution of the marriage. As a general rule, any joint property must be allotted to the spouses in equal shares unless otherwise agreed or contracted. However, in determining the division of joint property, the court may divert from the rule of equal shares in the light of any vital circumstances, such as either spouse was not contributing to the family maintenance, concealed assets, eliminated or caused damage to any joint assets, or used any joint assets in a way that was detrimental to the family interests. Children living with one of the spouses in itself is not a reason for increasing the share in the property of one of the spouses.

Ці статті визначають правові наслідки щодо спільного майна подружжя після розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу не припиняє право спільної власності на будь-яке майно, набуте в шлюбі, тобто співвласники розпоряджаються майном, яке залишається в їхній спільній власності після розірвання шлюбу, лише за взаємною згодою. Проте, Сімейний кодекс захищає права розлученого подружжя: (I) вони можуть домовитися про поділ спільного майна або (II) звернутися до суду з позовом про поділ спільного майна після розірвання шлюбу. За загальним правилом будь-яке спільне майно подружжя має бути розподілене між подружжям у рівних частках, якщо інше не встановлено домовленістю чи договором. Однак, вирішуючи питання про поділ спільного майна, суд може відхилитися від правила рівних часток у світлі будь-яких життєво важливих обставин, наприклад, якщо будь-хто з подружжя не брав участі в утриманні сім’ї, приховував активи, знищив або завдав шкоди будь-якому спільному майну або використовував будь-які спільні активи у спосіб, який завдавав шкоди інтересам сім’ї. Саме по собі проживання дітей з одним із подружжя не є підставою для збільшення частки у майні одного з подружжя.

Article 57 of the Family Code of Ukraine defines a list of types of property that are not considered joint property of spouses, for example: (i) any property acquired by either spouse before getting married; (ii) any property acquired under a gift agreement or as heritage during the marriage; (iii) any property acquired during marriage with one spouse’s own money; (iv) personal items such as jewelry, even if acquired with money owned jointly by the spouses, etc. However, according to Ukrainian legislation and judicial practice, there is a presumption of joint spousal ownership: it is assumed that all property of the spouses is their joint property and subject to division, until proven otherwise. When deciding whether property belongs to both spouses, Ukrainian courts are guided by criteria including the time of acquisition of the property and the funds with which such property was acquired (source of acquisition). For example, if property was acquired with personal funds during the marriage, the property is not joint property of the spouses, but rather is the personal private property of the spouse who purchased it. At the same time, if it is not confirmed that the property was bought with personal funds, the presumption of joint ownership of the spouses will remain. The spouse contesting the claim that the property is individual property bears the burden of rebutting the presumption of joint. When managing property, Article 59 requires that spouses must consider the interests of the child and other family members who are lawfully authorized to use their property.

Стаття 57 Сімейного кодексу України визначає перелік видів майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя, наприклад: (I) будь-яке майно, набуте одним із подружжя до шлюбу; (II) будь-яке майно, набуте за договором дарування або в порядку спадкування; (III) будь-яке майно, придбане під час шлюбу за особисті кошти одного з подружжя; (IV) особисті речі, такі як ювелірні вироби, навіть якщо вони придбані за кошти, які є спільною власністю подружжя, тощо. Однак, згідно з українським законодавством та судовою практикою, існує презумпція спільної власності подружжя: вважається, що все майно подружжя є їхньою спільною власністю і підлягає поділу, доки не буде доведено інше. Вирішуючи питання про належність майна обом подружжю, українські суди керуються такими критеріями, як час набуття майна та кошти, на які таке майно набуто (джерело набуття). Наприклад, якщо майно було придбано за особисті кошти під час шлюбу, це майно не є спільною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, який його придбав. При цьому, якщо не буде підтверджено факт придбання майна за особисті кошти, презумпція спільної власності подружжя збережеться. Той з подружжя, який заперечує вимогу про те, що майно є індивідуальною власністю, несе тягар спростування презумпції спільної власності. Стаття 59 вимагає, щоб подружжя при управлінні майном зважало на інтереси дитини та інших членів сім’ї, які за законом мають право користуватися їх майном.

Spouses who have children may file to a competent court a divorce application supported by a written agreement detailing with whom the children will live following the divorce, to what extent the other parent will support the children, and the other parent's right to care for the children. The competent court shall award a divorce one month following the submission of the divorce application, if it is established that the divorce application is in line with the genuine intent of the wife and husband. It is interesting that the family law establishes rules according to which the court shall attempt to facilitate the reunification of the couple through measures that are not in conflict with the moral principles of society (in such circumstances, the court may suspend the proceedings and set a time limit for the spouses to reconcile, which may not exceed six months). If both spouses agree to dissolve the marriage, the terms for reconciliation are usually not set by the court. Either spouse may apply for a divorce. At the same time, the legislature limited access to justice to certain categories of persons, namely: pregnant wives and their husbands, as well as parents of children under one year of age. Thus, a divorce application may not be filed during the wife's pregnancy and within one year of childbirth, unless either spouse engages in illegal behavior that may be classified as a criminal offense against the other spouse or the child. Such a limitation does not typically preserve the family, and may interfere with a person's right to marry another person with whom they already live, affects decision-making regarding the acquisition of property, because in this case it will be considered joint property (it will be very difficult for a person to challenge the presumption of joint property in court even if the persons do not live together). When deciding the issue of divorce, the court shall investigate the actual relationship of the spouse and genuine grounds for filing for divorce, with due regard to whether the spouses have a minor child or any other important factors. After divorce, a person has the right to revert their pre-marriage last name. In case of divorce granted by the court, the marriage shall be deemed terminated as of the effective date of the court judgment awarding the divorce.

Подружжя, яке має дітей, може подати до компетентного суду заяву про розірвання шлюбу, яка супроводжується письмовою угодою, в якій вказується, з ким проживатимуть діти після розірвання шлюбу, в якому обсязі другий з батьків утримуватиме дітей, а також право другого з батьків піклуватися про дітей. Компетентний суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу через місяць після подання заяви про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає справжнім намірам дружини та чоловіка. Цікаво, що сімейне законодавство встановлює правила, відповідно до яких суд намагається сприяти возз’єднанню подружжя за допомогою заходів, які не суперечать моральним засадам суспільства (за таких обставин суд може призупинити провадження та призначити строк для примирення подружжя, який не може перевищувати шести місяців). У разі згоди обох з подружжя на розірвання шлюбу строк примирення судом зазвичай не встановлюються. Будь-хто з подружжя може подати заяву на розірвання шлюбу. Водночас законодавець обмежив доступ до правосуддя певним категоріям осіб, а саме: вагітним дружинам та їхнім чоловікам, а також батькам дітей віком до одного року. Таким чином, заява про розірвання шлюбу не може бути подана під час вагітності дружини та протягом одного року після пологів, за винятком випадків, коли будь-хто з подружжя вчинив протиправну поведінку, яка може бути кваліфікована як кримінальний злочин щодо іншого з подружжя або дитини. Таке обмеження, як правило, не зберігає сім’ю, може перешкоджати праву особи на шлюб з іншою особою, з якою вони вже проживають, впливати на прийняття рішення щодо придбання майна, оскільки в цьому випадку воно вважатиметься спільною власністю (вкрай важко оскаржити презумпцію спільної власності в суді, навіть якщо особи не проживають разом). При вирішенні питання про розірвання шлюбу суд з'ясовує фактичні стосунки подружжя та дійсні підстави для звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу, з урахуванням наявності у подружжя неповнолітньої дитини та інших важливих обставин. Після розірвання шлюбу особа має право повернути своє дошлюбне прізвище. У разі розірвання шлюбу за рішенням суду шлюб вважається припиненим з дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу.

Termination of marriage is a legal status, after which the legal relationship between the spouses no longer exists. Articles 104-105 of the Family Code of Ukraine provide that a marriage is terminated if either spouse is presumed dead or declared missing. Dissolution is one of the types of termination of marriage provided by the Family Code. Dissolution can take place via in-court and out-of-court procedure, namely: (i) upon application to the civil registration office for divorce filed by (a) both spouses (if spouses do not have children) or (b) only one of spouse (if the second spouse has been declared missing or incapacitated); (ii) upon successful application to a competent court from spouses who have children; (iii) upon the application of one of the spouses. These articles reflect the principle of “voluntary marriage,” which requires free and complete consent not only at the time of marriage registration, but also during marriage and its subsequent dissolution. No one can be forced to stay in a marriage. A simple unwillingness to continue being married to a certain person is enough, even in the absence of conflicts, quarrels, etc.

Припинення шлюбу є правовим станом, після якого правовідносини між подружжям перестають існувати. Статтями 104-105 Сімейного кодексу України передбачено, що шлюб припиняється у разі визнання одного з подружжя померлим або безвісно відсутнім. Розірвання шлюбу є одним із видів припинення шлюбу, передбачених Сімейним кодексом. Розірвання шлюбу може відбутися в судовому та позасудовому порядку, а саме: (I) за заявою до відділу реєстрації актів цивільного стану про розлучення, поданою (а) обома подружжям (якщо подружжя не має дітей) або (б) лише одним із подружжя (якщо другий з подружжя визнано безвісно відсутнім або недієздатним); (II) після успішного звернення до компетентного суда від подружжя, яке має дітей; (III) за заявою одного з подружжя. У цих статтях відображено принцип "добровільності шлюбу", який вимагає вільної та повної згоди не лише під час реєстрації шлюбу, але й під час шлюбу та його подальшого розірвання. Нікого не можна змусити залишатися в шлюбі. Досить простого небажання продовжувати перебування в шлюбі з певною людиною, навіть за відсутності конфліктів, сварок і т.

The Procedure defines the rules for determining the status of a victim of human trafficking based on relevant information. The document requires that a victim submit an application to establish status to their local state administration. The Procedure determines victims’ rights to receive shelter, medical, psychological, and other government assistance. If the application is approved, the victim of human trafficking is issued a certificate. The requirements for establishing the status are: (i) conclusion of an illegal agreement (for example, if a person (victim) was sold by agreement as goods by one person (seller) to another person (buyer)); (ii) recruitment, movement, concealment, transfer, or receipt of a person for the purpose of exploitation, including coercion, abduction, fraud, blackmail, material, or other dependence; (iii) the applicant’s supporting documents and materials affirm their eligibility. A person whose status has been established and who has received the relevant certificate has the right to receive one-time financial assistance in accordance with the Procedure. Also, victims will receive information about their rights and opportunities, set out in their own language, as well as compensation for moral and material damage at the expense of the persons who caused it. The status is granted for up to two years and can be extended. According to official statistics for 2021, the status of victims of human trafficking was established for 47 citizens, of whom 11 are women, 36 are men, and 1 is a child. The greatest number of persons suffered from labor exploitation. The main destination countries are Ukraine and the Russian Federation.

Порядок визначає правила визначення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, за відповідною інформацією. Документ передбачає, що потерпілий подає заяву про встановлення статусу до місцевої державної адміністрації. Порядок визначає права потерпілих на отримання притулку, медичної, психологічної та іншої державної допомоги. У разі задоволення заяви, потерпілому від торгівлі людьми видається довідка. Вимогами для встановлення статусу є: (I) укладення незаконної угоди (наприклад, якщо особа (потерпілий) була продана за домовленістю як товар однією особою (продавцем) іншій особі (покупцю)); (II) вербування, переміщення, приховування, передача або одержання особи з метою експлуатації, включаючи примус, викрадення, шахрайство, шантаж, матеріальну чи іншу залежність; (III) документи та матеріали, що зібрані під час проведення перевірки і підтверджують можливість встановлення статусу. Право на отримання одноразової грошової допомоги згідно з Порядком має особа, статус якої встановлено та, яка отримала відповідну довідку. Також потерпілі отримають інформацію про свої права та можливості, викладену рідною мовою, а також відшкодування моральної та матеріальної шкоди за рахунок осіб, які її завдали. Статус надається на термін до двох років і може бути продовжений. Згідно з офіційною статистикою за 2021 рік статус постраждалих від торгівлі людьми встановлено 47 громадянам, з яких 11 жінок, 36 чоловіків, 1 дитина. Найбільша кількість осіб постраждала від трудової експлуатації. Основні країни призначення – Україна та Російська Федерація.

This Order invalidated Order No 256, which listed heavy work and work with harmful and dangerous working conditions in which the employment of women was prohibited. Order No 256’s list of prohibited work for women included 70 types of work and 558 professions. Among the priority factors were the physical stress associated with lifting and carrying loads, forced working posture, vibration, and other similar tasks that could affect a woman's body and reproductive health. The following types of professions were prohibited for women: the well-paid professions of a subway driver, a motorist on a ship, and long-distance bus driver. In addition, the Law of Ukraine 'On Organization of Labor Relations under the Martial Law' specifies that during the period of martial law, the employment of women (except for pregnant women and women with a child under one year of age) is allowed for heavy work with their consent and in jobs with harmful or dangerous working conditions, including underground works. Invalidating Order No 256 is a positive step because (i) no one has the right to determine what a person should study for and where they should work; (ii) the Constitution of Ukraine stipulates that no one may be discriminated against based on gender, age, religion, etc.; (iii) Order 256’s now-defunct prohibitions deprived women of social protections because, for example, in practice, women unofficially worked in the positions they considered necessary in violation of the Law. This, in turn, led women not receiving salaries equal to men’s because women could not be officially employed.

Цим наказом визнано таким, що втратив чинність, Наказ № 256, який містив перелік важких робіт та робіт із шкідливими та небезпечними умовами праці, на яких заборонялося застосування праці жінок. До списку заборонених Наказом № 256 робіт для жінок увійшли 70 видів робіт і 558 професій. Серед пріоритетних факторів були фізичні навантаження, пов'язані з підйомом і перенесенням вантажів, вимушеною робочою позою, вібрацією та іншими подібними завданнями, які можуть вплинути на жіночий організм і репродуктивне здоров'я жінки. Для жінок були заборонені такі види професій: високооплачувані професії машиніста метрополітену, моториста на кораблі, водія автобуса далекого прямування. Крім цього, Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" визначено, що на період дії воєнного стану допускається прийняття на роботу жінок (крім вагітних і жінок, які мають дитину віком до одного року) на важких роботах за їх згодою та на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, у тому числі на підземних роботах. Визнання недійсним Наказу № 256 є позитивним кроком, оскільки (I) ніхто не має права визначати, де людина має навчатися і де працювати; (II) Конституція України визначає, що ніхто не може бути дискримінований за ознакою статі, віку, віросповідання тощо; (III) заборони Наказу № 256, які тепер не діють, позбавляли жінок соціального захисту, оскільки, до прикладу, на практиці жінки неофіційно працювали на посадах, які вони вважали необхідними, всупереч Закону. Це, у свою чергу, призводило до того, що жінки не отримували заробітну плату на рівні заробітній платі чоловіків, оскільки жінки не могли бути офіційно працевлаштовані.

The Law (No 2523-VIII) amended the Statute of the Internal Service of the Armed Forces of Ukraine and the Law of Ukraine 'On Military Service and Military Duty' in order to allow women to be assigned to 24-hour military duty on an equal basis with men. Before these amendments, the Statute of the Internal Service of the Armed Forces of Ukraine contained the rule according to which female soldiers, as a rule, are not assigned to 24-hour military duty. In addition, all officer and sergeant positions now are available to women in the Armed Forces, subject to compliance with legislation on childhood and maternity protection. At the same time, advantages for women in the field of military service still exist. For example, Article 101 of the Law of Ukraine 'On social and legal protection of servicemen and members of their families' defines the following procedure for granting leave to men: only a female soldier can receive maternity leave during “special” periods, specifically (i) from the moment of the announcement of the decision to mobilize; (ii) the introduction of martial law in Ukraine or in some of its localities and includes the time of mobilization, wartime, and partial of the reconstruction period after the end of military actions. In contrast, a male soldier can use childcare leave only in peacetime. Similarly, the legislation of Ukraine contains a rule that prohibits male soldiers using childcare leave before a child reaches three years of age for military men during martial law or “special” period. Amendments introduced by the Law (No. 2523-VIII) are a step towards the equality of men and women in the field of military service, but there are still certain gender discriminatory norms that are not regulated by the current legislation.

Законом (№ 2523-VIII) внесено зміни до Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та Закону України "Про військову службу і військовий обов’язок", аби дозволити призначення жінок на цілодобове військове чергування на рівні з чоловіками. До цих змін у Статуті внутрішньої служби Збройних Сил України була норма, згідно з якою військовослужбовці-жінки, як правило, не призначаються на цілодобове військове чергування. Крім того, усі офіцерські та сержантські посади тепер доступні жінкам у Збройних Силах, за умови дотримання законодавства про охорону дитинства та материнства. Водночас переваги для жінок у сфері військової служби все ж існують. Наприклад, статтею 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" визначено такий порядок надання відпустки чоловікам: лише військовослужбовець-жінка може отримати відпустку у зв’язку із вагітністю та пологами в "особливий" період, а саме (I) з моменту оголошення рішення про мобілізацію; (II) введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, що охолює мобілізацію, воєнний стан та частково період відбудови після закінчення військових дій. Натомість військовослужбовець-чоловік може використовувати відпустку по догляду за дитиною лише в мирний час. Так само, в законодавстві України є норма, яка забороняє військовослужбовцям-чоловікам використовувати відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку під час воєнного стану чи "особливого" періоду. Зміни, внесені Законом № 2523-VIII, є кроком до рівноправності чоловіків і жінок у сфері військової служби, але залишаються певні ґендерно-дискримінаційні норми, які не врегульовані чинним законодавством.

The Law provides a number of benefits and guarantees for women. In particular, annual basic and additional full-time leave in the first year of work is provided to employees after six months of continuous work at the enterprise, institution, or organization. However, until this term, such leave may be granted to women (at their request) before or after maternity leave, as well as to women who have two or more children under the age of 15 or a child with a disability. Also, mentioned above categories of women have the right to receive annual leave at their request at a time convenient for them. The Law also guarantees women's right to leave in connection with pregnancy and childbirth (this means that women shall be granted a paid maternity leave for 70 calendar days before childbirth and for 56 calendar days after childbirth, counting from the day of childbirth). According to amendments to the Law, a child's father, after the end of maternity leave, can use childcare leave (parental leave) until his child reaches the age of three. In addition, a man whose wife has given birth to a child has the right to a one-time paid paternity leave of up to 14 calendar days after the birth of the child. These changes were introduced in the year 2021 by the Law of Ukraine 'On Amendments to Certain Legislative Acts Concerning Ensuring Equal Opportunities for Mothers and Fathers to Care for a Child'. Such a step brings Ukraine closer to the policy of gender equality. Both women and men have the same rights and responsibilities regarding the upbringing of their children.

Закон передбачає ряд пільг та гарантій для жінок. Зокрема, щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості в перший рік роботи надаються працівнику після шести місяців безперервної роботи на підприємстві, в установі, організації. Але до цього терміну така відпустка може надаватися жінкам (за їх бажанням) до або після відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда. Також вищезазначені категорії жінок мають право на отримання щорічної відпустки за їх бажанням у зручний для них час. Закон також гарантує жінкам право на відпустку у зв'язку з вагітністю та пологами (це означає, що жінкам надається оплачувана відпустка тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів). Відповідно до змін до Закону, батько дитини після закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами може використати відпустку по догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку. Крім цього, чоловік, дружина якого народила дитину, має право на одноразову оплачувану відпустку по догляду за дитиною тривалістю до 14 календарних днів після народження дитини. Ці зміни були внесені у 2021 році Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька щодо догляду за дитиною". Такий крок наближає Україну до політики гендерної рівності. І жінки, і чоловіки мають однакові права та обов'язки щодо виховання дітей.

The Model Regulation defines that the main tasks of the shelter are to provide a place for a safe temporary 24-hour stay and comprehensive assistance (psychological, medical, informational, legal and other services) for victims of domestic violence and/or gender-based violence. Certain categories of persons have the right to be placed in a shelter: (i) adult victims of violence (on referral from the National Police of Ukraine, mobile brigade for social and psychological assistance to victims of domestic violence and/or gender-based violence, etc.); (ii) a person who has not reached the age of majority, but is (or was) in a registered marriage; (iii) a child together with their parent or other guardian. However, if a victim is in a state of alcohol or drug intoxication, has signs of mental diseases, infectious diseases of the skin and hair, tuberculosis, etc., they will not be admitted to the shelter. It is interesting that the address of the temporary shelter cannot be found on the Internet; it cannot be disclosed for the safety of those who are in shelter. Moreover, victims do not know the exact address (in practice, they come to the shelter with social service workers). Currently, the issue of the length of stay of the women, who are victims of violence in the shelter is problematic. According to the Model Regulation, people can stay in a shelter for up to three months or, in case of difficult life circumstances, up to six months. After three months, women very often return to their abusers. This can be explained by two main reasons: (i) during this period, not everyone finds the internal resources to restore and start an independent life; (ii) court hearing of divorce or division of property is quite lengthy in time. And very often after 90 days in the shelter, these women still have nowhere to go, except back 'to the family' (that's why 40% of women return to the shelter again).

Типовим положенням визначено, що основними завданнями притулку є забезпечення місця для безпечного тимчасового цілодобового перебування та надання комплексної допомоги (психологічні, медичні, інформаційні, юридичні та інші послуги) жертвам насильства в сім’ї та/або ґендерно зумовленого насильства. Право на влаштування до притулку мають певні категорії осіб: (I) повнолітні особи, які постраждали від насильства (за направленням Національної поліції України, мобільної бригади соціально-психологічної допомоги жертвам домашнього та/або ґендерно зумовленого насильства) тощо; (II) особа, яка не досягла повноліття, але перебуває (або перебувала) у зареєстрованому шлюбі; (III) дитина разом із батьками чи іншими опікунами. Проте, якщо потерпілі перебувають у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, має ознаки психічних захворювань, інфекційних захворювань шкіри та волосся, туберкульоз тощо, вони не допускаються до притулку. Цікаво, що в Інтернеті неможливо знайти адресу тимчасового притулку; його не можна розголошувати заради безпеки тих, хто перебуває в притулку. Крім того, постраждалі не знають точної адреси (на практиці вони приходять до притулку разом із працівниками соціальних служб). Наразі проблемним є питання щодо тривалості перебування у притулку жінок, які є жертвами насильства. Відповідно до Типового положення, люди можуть перебувати у притулку до трьох місяців, а у разі складних життєвих обставин – до шести місяців. Через три місяці жінки дуже часто повертаються до своїх кривдників. Це можна пояснити двома основними причинами: (I) у цей період не всі знаходять внутрішні ресурси для відновлення та початку самостійного життя; (II) судове засідання щодо розірвання шлюбу або поділу майна є досить тривалим у часі. І дуже часто після 90 днів у притулку цим жінкам все ще нікуди подітися, окрім як повертатись "до сім’ї" (тому 40% жінок повертаються до притулку знову).

The Expert Council on issues of consideration of appeals on facts of discrimination on the basis of gender (hereinafter “the Expert Council”), which was created under the Ministry of Social Policy of Ukraine with the purpose of responding to complaints and appeals from citizens regarding gender discrimination. Discrimination is when an individual and/or a group of individuals suffers from a gender-based restriction on the recognition, exercise, or enjoyment of rights and freedoms in any form established by the Law of Ukraine 'On the Principles of Preventing and Combating Discrimination in Ukraine', except for cases in which such restriction has a legitimate, reasonably justified aim that is achieved in an appropriate and necessary way. The main tasks of the Expert Council are: (i) evaluating appeals based on gender discrimination by executive authorities, local authorities, non-governmental organizations, and citizens with the aim of providing an expert assessment and taking appropriate measures; (ii) preparing proposals for legislative amendments in order to ensure compliance with protecting equal rights and opportunities for women and men; (iii) preventing all forms of gender discrimination, etc. Most of the appeals considered by this body concern discriminatory advertising (sexist outdoor advertising on the streets of Ukrainian cities). At the same time, the creation of the Expert Council does not guarantee its effectiveness. According to the Order No 345: (i) there is no effective enforcement mechanism for the decisions of the Expert Council (it only provides recommendations to authorities and other entities regarding the elimination of violations and appropriate response measures); (ii) the decisions of the Expert Council are advisory and not binding in nature; (iii) Ukrainian law does not impose liability for failure to comply with decisions of the Expert Council. In addition, there is almost no information in the media about the activities of the Expert Council. Consequently, many citizens are not aware of the existence of this state body and how to contact it.

З метою реагування на скарги та звернення громадян за фактами дискримінації за ознакою статі при Міністерстві соціальної політики України було створено Експертну раду з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі (надалі — "Експертна рада"). Дискримінація за ознакою статі означає ситуацію, за якої особа та/або група осіб зазнає обмежень у правах і свободах в будь-якій формі, встановленій Законом України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Основними завданнями Експертної ради є: (I) оцінка звернень щодо гендерної дискримінації від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, громадян з метою надання експертної оцінки та вжиття відповідних заходів; (II) підготовка пропозицій щодо внесення змін до законодавства з метою забезпечення захисту рівних прав і можливостей жінок і чоловіків; (III) запобігання будь-яким формам гендерної дискримінації тощо. Більшість звернень, розглянутих цим органом, стосуються дискримінаційної реклами (зовнішньої сексистської реклами на вулицях міст України). Водночас, створення зазначеного органу не говорить про його ефективність, оскільки (I) відсутній ефективний механізм виконання рішень Експертної ради (вона лише надає рекомендації органам влади та іншим установам усунути відповідні порушення та вжити відповідні заходи); (II) рішення цього органу мають рекомендаційний, а не обов’язковий характер; (III) законодавством України не передбачена відповідальність за невиконання рішення Експертної ради. Крім цього, у медіапросторі майже відсутня інформації про діяльність Експертної ради у зв’язку із чим багато громадян не обізнані про факт існування такого органу та можливості звернення до нього.

The Criminal Code and Criminal Procedural Code of Ukraine were amended in December 2017 to adopt provisions of the Council of Europe Convention on Preventing and Combating Violence against Women and Domestic Violence (Istanbul Convention). As a result of these amendments, new dangerous acts were criminalized. For example, Article 151-2 supplemented the special part of the Criminal Code of Ukraine by providing criminal liability for forced marriage. Forced marriage (meaning coercing a person to marry, to continue a forcible marriage, to enter into cohabitation without marriage, to continue cohabitation, or to move to a territory other than that in which they reside, regardless of citizenship) is punishable by arrest for a term of up to six months, by restriction of liberty for a term of up to three years, or by imprisonment for the same term. Article 126-1 supplemented the special part of the Criminal Code by providing criminal liability for domestic violence. Domestic violence (meaning intentional systematic physical, psychological, or economic violence against a spouse or ex-spouse or another person with whom an offender has had a family or close relationship) is punishable by community service of up to 150-240 hours, or arrest for up to six months, restriction of liberty for up to five years, or imprisonment for up to two years. A new chapter, “Restrictions,” established that, in the interests of domestic violence victims, the convicted person might be (i) banned from living with a person who suffered from domestic violence or (ii) restricted in communications with their child if the child was a victim or observer of domestic violence. In addition, these amendments provide criminal liability for failure to comply with restrictive measures, which is punishment with arrest for up to six months or restriction of liberty for up to two years. Finally, consent is valid if it is a person's exercise of free will, in consideration of attending circumstances.

У грудні 2017 року до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України були внесені зміни з метою закріплення положень Конвенції Ради Європи «Про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з ними» (Стамбульська конвенція), прийнятої у 2011 році. У результаті цих змін нові суспільно небезпечні діяння були криміналізовані. Наприклад, особливу частину Кримінального кодексу України доповнено статтею 151-2, яка передбачає кримінальну відповідальність за примушення до шлюбу. Примусовий шлюб (тобто примушування особи до вступу в шлюб або до продовження примусово укладеного шлюбу, або до вступу у співжиття без укладання шлюбу, або до продовження такого співжиття, або спонукання з цією метою особи до переміщення на територію іншої держави, ніж та, в якій вона проживає (там «проживає» означає постійне місце проживання в певному місці, не обов’язково пов’язане з громадянством) карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк. Також у 2017 році особливу частину Кримінального кодексу України було доповнено статтею 126-1, яка передбачає кримінальну відповідальність за домашнє насильство. Домашнє насильство (тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи) караються громадськими роботами на строк від 150 до 240 годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до двох років. Додано новий розділ «Обмежувальні заходи». Встановлено, що в інтересах потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством, на засудженого можуть бути покладені такі обов'язки: заборона перебувати в спільному місці проживання з жертвою; обмеження спілкування з дитиною у разі вчинення насильства в сім'ї щодо дитини або в її присутності; крім того, ці зміни передбачають кримінальну відповідальність за невиконання обмежувальних заходів (покарання у вигляді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років). Примітка: Згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин.

Article 302 of the Criminal Code of Ukraine states that creating or running brothels, and also procuring people for sex work in brothels, shall be punishable by a fine of 1,000-2,000 tax-free minimum incomes or restriction of liberty for up to two years. Article 302 of the Criminal Code of Ukraine states that creating or running brothels, and procurement, shall be punishable by a fine of 1,000-2,000 tax-free minimum incomes or restriction of liberty for up to two years. Article 303 of the Criminal Code of Ukraine prohibits engaging a person in prostitution or compulsion to engage in prostitution, involving deceit, blackmail or vulnerable state of a person, with imposition of violence or threat of violence, or pimping. If breached, the penalty is imprisonment for a term of three to five years. Under this Article, pimping shall mean any action of a person committed for the purpose of engaging another person in prostitution.

Статтею 302 Кримінального кодексу України передбачено, що створення або утримання місць розпусти, а також звідництво для розпусти караються штрафом від 1000 до 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років. Статтею 303 Кримінального кодексу України забороняється втягнення особи в заняття проституцією або примушування її до зайняття проституцією з використанням обману, шантажу чи уразливого стану цієї особи, або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, або сутенерство. У разі вчинення дій, що криміналізовані цією статтею, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років. Відповідно до цієї статті під сутенерством слід розуміти дії особи по забезпеченню заняття проституцією іншою особою.

The Criminal Code of Ukraine Article 300 prohibits the importation, manufacture or distribution of works that promulgate violence and cruelty, racial, national or religious intolerance and discrimination. Importation into Ukraine for sale or distribution purposes, or manufacture, storage, transportation or other movement for the same purposes, or sale or distribution of works (and also compelling others to participate in the creation of such works) that promulgate discrimination, among other things, are criminalized by Article 300. These dangerous culpable acts shall be punishable by a fine of 1,000-4,000 tax-free minimum incomes, or arrest for a term of up to six months, or restriction of liberty for a term of up to three years. Committing the same actions with regard to motion pictures and video films that promulgate discrimination, and also selling works that promulgate discrimination, to minors or distribution of such works among minors are as aggravating circumstances.

Ввезення в Україну творів, що пропагують, серед іншого, дискримінацію, з метою збуту чи розповсюдження або їх виготовлення, зберігання, перевезення чи інше переміщення з тією самою метою або їх збут чи розповсюдження (а також примушування до участі в їх створенні) криміналізовано статтею 300. Ці небезпечні винні дії караються штрафом від 1000 до 4000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії щодо кіно- та відеопродукції, що пропагують дискримінацію, а також збут такої продукції неповнолітнім чи розповсюдження серед них творів, що пропагують дискримінацію є кваліфікуючою ознакою цього злочину, що обтяжує покарання.

Article 149 of the Criminal Code of Ukraine provides criminal liability for trafficking in human beings, as well as recruitment, movement, concealment, transfer, or receipt of a person committed for the purpose of exploitation, coercion, abduction, fraud, blackmail, material, or other dependence of the victim, their vulnerable condition or bribery of a third-party controlling victim, to obtain consent for their exploitation. A person who commits such socially dangerous acts shall be punished by imprisonment for a term of three to eight years. Article 149 defines exploitation of a human being as including, among other things, all forms of the sexual exploitation, forcing someone to work in the pornography industry, forced pregnancy or forced termination of pregnancy, forced marriage, etc. The Article also provides an explanation of a person's “vulnerable state” (i.e., physical or mental properties or external circumstances, that eliminate or limit the ability to realize their acts (omission) or to control them, to take independent decisions, to resist the violent or other unlawful actions, the coincidence of difficult personal, family, or other circumstances).

Стаття 149 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми, а так само вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням примусу, викрадення, обману, шантажу, матеріальної чи іншої залежності потерпілого, його уразливого стану або підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію. Особа, яка вчинила вищезгадані суспільно небезпечні діяння, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Згідно примітки до цієї статті під експлуатацією людини, серед іншого, розуміються всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову вагітність або примусове переривання вагітності, примусове одруження тощо. У примітці також надається визначення поняття "уразливий стан особи" (тобто це зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин).

This act, the Local Election Act of Ukraine, was superseded and replaced by the 2019 Electoral Code of Ukraine. The Local Election Act established quotas for female representation in legislative bodies at local level elections. required that representation of persons of one sex in the electoral lists of candidates for members of local councils in multi-mandate constituencies should be at least 30% of the total number of candidates in the electoral roll.

The law's purpose is to ensure equal opportunities for the realization of human and civil rights and freedoms. The law defines “discrimination” as a situation in which an individual or a group of individuals suffers from the restriction of the recognition, exercise, or enjoyment of rights and freedoms in any form established in this Law based on sex or on other grounds (“particular grounds”), except for cases when such restriction has a legitimate, reasonably justified aim, which is achievable in an appropriate and necessary way. The Act defines the principles of non-discrimination in the legislation of Ukraine. In addition, the Act defines forms of discrimination, for example, direct, indirect, and otherwise. The Act provides that (i) all forms of discrimination are prohibited in Ukraine, (ii) all persons should have equal rights and freedoms as well as opportunities for their implementation, and establishes civil, administrative, and criminal liability for the violation of anti-discrimination legislation (including under the Act).

Метою закону є забезпечення рівних можливостей для реалізації прав та свобод людини і громадянина. Закон визначає поняття “дискримінація” як ситуацію, в якій особа чи група осіб зазнають обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, за ознакою статі або іншими ознаками (“певні ознаки”), крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Закон визначає принципи недискримінації в законодавстві України. Крім того, Закон визначає форми дискримінації, наприклад, пряму, непряму та інші. Закон передбачає, що (i) усі форми дискримінації в Україні заборонені, (ii) усі люди повинні мати рівні права і свободи, можливості їх реалізації, а також встановлює цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення антидискримінаційного законодавства (у тому числі, цей Закон).

This legislation introduces the concept of “domestic violence,” which is defined as act (or omission) of physical, sexual, psychological, or economic violence (intentional deprivation of housing, food, clothing, other property, funds or documents or the ability to use them; leaving without care; hampering the receipt of necessary treatment or rehabilitation services; prohibition of, or compulsion to, work; prohibition of studies; and other offenses of an economic nature) committed within a family or between relatives, or between spouses or ex-spouses, former or current spouses, or other persons who have lived together as a family, irrespective of whether the person who committed domestic violence lives (or lived) together with the victim, as well as a threat of similar actions. The Act contains a series of governmental steps aimed at combatting domestic violence and improving the status of victims of domestic violence, which includes that the Ukrainian government (i) maintain a unified state register of cases of domestic violence and sex-based violence; (ii) establish a domestic violence call center; (iii) adopt immediate injunctions with respect to domestic violence offenders; (iv) provide free legal, medical, social, and psychological assistance to all victims in all cases of domestic violence; and (v) reimburse inflicted harm and damage to the victim’s physical and psychological health. The Act, through amendments to the Code of Administrative Offenses Act and the Criminal Code, makes domestic violence or sex-based violence without grave consequences punishable by a fine in the amount of 20 non-taxable minimal income wages or public works for up to 30 - 40 hours or administrative detention for up to 10 days. If such actions are repeated within a year, the punishment is increased up to 40 non-taxable minimal income wages, public works for a period of up to 60 hours, or administrative arrest for up to 15 days. Domestic violence or sex-based violence that results in grave consequences is punishable by public works for up to 240 hours or detention for up to six months or imprisonment for up to two years.

Закон України «Про захист від насильства в сім’ї» (далі – «Закон») вводить поняття «домашнє насильство», яке визначається як діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. (Економічне насильство - форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру). Закон містить низку заходів, спрямованих на боротьбу з домашнім насильством та покращення статусу жертв домашнього насильства, серед яких, зокрема, ведення урядом України Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства та сексуального насильства та створення відповідного кол-центру, прийняття невідкладних заходів щодо винних у домашньому насильстві, надання безоплатної правової допомоги всім потерпілим у всіх випадках домашнього насильства, безоплатної медичної, соціальної та психологічної допомоги, відшкодування завданої шкоди. Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено відповідальність за домашнє насильство (без тяжких наслідків) у вигляді штрафу в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до від 30 до 40 годин або адміністративний арешт на строк до 10 семи діб. Кримінальний Кодекс передбачає відповідальність за домашнє насильство (яке спричинило тяжкі наслідки)у вигляді громадських робіт на строк до 240 годин або арешту на строк до 6 місяців, або позбавлення волі на строк до двох років. У разі повторного вчинення подібних дій протягом року передбачається посилення покарання: штраф до 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, громадські роботи на строк до 60 годин або адміністративний арешт на строк до 15 діб.