Кокошник
Коко́шник — традиційний жіночий головний убір в Росії, шапочка з високим оздобленим щитком над чолом. Переважно був святковим убором, який носили заміжні жінки. Форма щитка та додаткові деталі оздоблення різнилися. Вийшов з ужитку в XIX ст., проте набув статусу своєрідного символа Росії та стереотипного російського одягу.
Слово «кокошник» вперше зустрічається в документах XVI століття, і на думку Макса Фасмера, походить від застарілого російського кокошь («півень», «курка») — за формою, яка часто нагадує гребінь півня чи курки[1].
Кокошник являв собою шапочку, що цілком накривала волосся[2]. Виготовлявся з проклеєного полотна, картону, загорнених у шовк, атлас, оксамит, парчу[3]. Над чолом містилося очілля (рос. очелье) — найпомітніша частина кокошника у вигляді заокругленої чи загостреної вгорі пластини, що прикрашалася облямівками галунами, срібною чи золотою вишивкою, перлами, кольоровим склом[2], коштовним камінням[3]. Ця деталь убору також відома як гребінь[4]. У деяких місцевостях кокошник мав циліндричну форму, нагадуючи кічку, але на відміну від цього головного убору був суцільним, а не розділеним на частини[2]; називався «капок»[4].
На кокошник накидалася фата, розшитий рушник або хустка[2]. Позаду міг додаватися «хвіст» зі стрічок[5] та підпотиличник (подзатыльник) — шматок тканини чи сітка, що закриває шию та спадає на спину. Псковські та почасти тверські кокошники прикрашалися «шишками»[4].
Кокошники різних регіонів різняться за формою, а особливо за формою очілля. В Каргопольському повіті Олонецької губернії кокошник робили у формі шапочки з витягнутим вперед очіллям і лопатями, які закривали вуха; на лоб спускалася поднизь — нитка чи сітка з рубаного перламутру. Вологодський кокошник, відомий як «сборник», відрізнявся численними збірками над очіллям. Архангельський кокошник мав жорстку овальну форму з рясним декором нагорі, а очілля виступало вперед і не мало додаткових прикрас. У Новгородській і Тверській губерніях кокошник формою нагадував шолом[6] і мав відповідну південноросійську назву — «шеломок»[4]. Кокошник Курської та Орловської губерній особливий двома паралельними гребенями. Такий же тип зустрічався в південноросійських колоністів Харківської та Катеринославської губерній. У Дмитрієвському уїзді користувалися особливим кокошником, гребінь якого розміщувався уздовж голови. В районі Нижнього Новгорода, Костроми, Казані, почасти Пермі, очілля мало трикутну форму, загострюючись вгорі[4]. На півдні Сибіру верх гребеня був нахилений вперед, такий кокошник називався «наклон», «наклонка» чи «наклонная»[7].
Кокошники одягалися для вінчання та на свята[5]. Їх могли носити тільки заміжні жінки[2], здебільшого до народження першої дитини[5]. Дівчата носили подібні прикраси — вінці чи коруни, відкриті вгорі (такі, що не покривали волосся). Багато прикрашені кокошники передавалися в спадок[2].
Ранні кокошники, як відзначав Борис Рибаков, своєю будовою часто аналогічні княжим діадемам Київської Русі XII—XIII ст.[8] Дмитро Зеленін вважав, що кокошники споріднені з «сороками» — головними уборами, що мають поперечний гребінь від вуха до вуха. Можливо, кокошники виникли як окремі убори, що носилися поверх «сороки»[4].
Убір, подібний на кокошник з гребенем-німбом, було знайдено в Кошибеєвському могильнику Тамбовської губернії, він датується VII ст.[9] Олександр Спицин характеризував його як схожий на «сороку», не називаючи проте кокошником. Дмитро Зеленін також схилявся до думки, що знахідка не є кокошником, а подібні на неї кокошники, відомі з XVIII—XIX ст. — це спрощення уборів, які мали гребінь складнішої форми[4].
Найдавніші прикраси руських простолюдинів, схожі на кокошники, знайдені в Дорогобужі (сучасна Смоленська область Росії) та датуються XI ст. Нижній край давніх кокошників у районі скронь прикрашався кільцями, можливо аналогічними давньоруським прикрасам «усе́рязям». В XVI—XVII ст. кокошники доповнювалися «ря́снами» — відомими з давньоруських часів елементами жіночих головних уборів, що були декоративними залізними чи бісерними стрічками, котрі звисали з них. «Рясна» в свою чергу прикрашалися «пушка́ми» — жмутками лебединого чи гусиного пуху[10].
Кокошники з трикутним очіллям мали значне поширення, що до XIX ст. звузилося до районів Нижнього Новгорода, Костроми, Казані та Пермі. Такий тип цього головного убору запозичив фінський народ комі, надавши власної особливості — гребінь частіше лежав на голові, а не стояв, і нагадував козирок, нижня частина якого була орнаментована[4].
Місцями носіння кокошників насаджувалося для боротьби з «рогатими» кічками, що не схвалювалися церквою. В північних росіян кокошник упродовж XIX ст. майже цілком витіснив «сороку» в ході агресивної культурної експансії московської культури. Місцями кокошниками стали називати ту ж «сороку»[4]. На думку Дмитра Зеленіна, за зразком кокошника, принесеним російськими колоністами, сформувався один з різновидів українського очіпка — «сідлоподібний очіпок», прикрашений двома гребенями, адже гребені як прикраси в цілому чужі українським уборам[4].
У XIX ст. кокошники стали майже цілковито селянським убором. Міщанки і купчихи, котрі дотримувалися традиційної культури, ще одягали їх у першій половині XIX ст. Традиційні кокошники з вивищеним очіллям здобули поширення на російських землях на сході, півночі та заході від Москви. В південних же губерніях кокошники нагадували кічку, не маючи такого вираженого очілля. Загалом, упродовж XIX ст. кокошники витіснялися хустками та міськими капелюшками[2]. Паралельно серед російського дворянства кокошник перетворився на деталь карнавальних костюмів[11].
На початку XX ст. російські імігранти принесли на Захід моду «а-ля рос», частиною якої став кокошник. У 1920-1930-і роки кокошник пережив сплеск світової слави, коли його використовували в модних костюмах і як деталь весільного одягу[12]. Французька модельєрка Жанна Ланвен випускала колекцію капелюхів у вигляді стилізованих кокошників, а дім «Огюст Боназ» у 1920-і налагодив виробництво кокошників з пластмаси[13]. За радянської епохи кокошник став популярним елементом одягу персонажок вистав і фільмів за казковими сюжетам[14].
З часом назва «кокошник» стала вживатися на позначення широкого набору вінців з високим гребенем, і в сучасності «кокошниками» нерідко помилково називають будь-який напівкруглий головний убір[12]. У масовій культурі кокошник перетворився на елемент кічу, частину сценічних псевдоросійських костюмів[15]. Водночас він набув статусу символу Росії та стереотипного російського одягу[16][17][18].
Власне кокошник має небесну символіку, зображення сонця та птахів. Стрічки («рясни»), що спускалися від кокошника, символізують дощ[19]. Кокошники XV—XIX ст., аналогічно до давньоруських княжих діадем, часто мали п'ять або сім зубців, у яких зображалися міфологічні фігури[20]. Така деталь, як «шишки» можливо аналогічна за значенням до «шишок» на українських короваях, символізуючи плодючість[4].
У російській архітектурі XIX ст. кокошником також називали декоративну закомару (напівкругле чи коловидне звершення зовнішньої стіни будівлі, що закриває собою внутрішнє склепіння й повторює криву його обрису), що формою нагадувала головний убір[21].
Жіночі головні убори знаті, поширені на території Київської Русі, також іноді називаються кокошниками, хоча фактично ними не були. Так, Борис Рибаков зазначав: «Діадеми, цілком імовірно, завершали вгорі своєрідний кокошник — „вінець городчатий“, розшитий в решті частин візерунком з дрібних бляшок»[22].
-
Кокошник «наклон». Костромська губернія, XVIII ст. -
Кокошники XVIII ст: Нижегородської та Костромської губерній -
Циліндричний кокошник, вигляд збоку. Олонецька губернія, Каргопольский уїзд. XVIII ст. -
Кокошник. Центральні губернії. Середина XIX ст. -
Південноросійський кокошник. Курська губернія, початок XX ст. -
Цариця Катерина II в кокошнику. Портрет, виконаний невідомими художником XVIII ст. -
Наречена в кокошнику. Картина Віктора Боброва, XIX ст. -
Княгиня Ольга Орлова в маскарадному кокошнику з ряснами. Фото 1903 -
Портрет дівчини в російському костюмі. Картина Костянтина Маковського, 1910 -
Велика княгиня Марія Павлівана в тіарі, стилізованій під кокошник. Портрет 1911 -
Артистка Анна Павлова в сценічному кокошнику. Фото 1920-х років -
Жінка в кокошнику на марці «Візит в Росію», 2012 -
Танцівниці в кокошниках, 2017
- Діадема — загальна назва начільних прикрас.
- Очіпок — традиційний український головний убір.
- Кіка — традиційний російський головний убір.
- Сорока — традиційний російський головний убір.
- ↑ Кокошник // Этимологический словарь русского языка = Russisches etymologisches Wörterbuch[ru] / авт.-сост. М. Фасмер ; пер. с нем. и доп. чл.‑кор. АН СССР О. Н. Трубачёва, под ред. и с предисл. проф. Б. А. Ларина [т. I]. — Изд. 2-е, стер. — М. : Прогресс, 1986—1987. (рос.)
- ↑ а б в г д е ж Беловинский, Леонид (2003). Энциклопедический словарь российской жизни и истории: XVIII-начало XX в (рос.). ОЛМА Медиа Групп. с. 339. ISBN 978-5-224-04008-7. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ а б Романовская, Марина Борисовна (2010). История костюма и гендерные сюжеты моды (рос.). Алетейя. с. 165. ISBN 978-5-91419-265-2. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ а б в г д е ж и к л м Женские головные уборы восточных (русских) славян. diderix.petergen.com. Архів оригіналу за 29 вересня 2009. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ а б в Беловинский, Леонид (2003). История русской материальной культуры (рос.). Вузовская книга. с. 88. ISBN 978-5-9502-0035-9. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ Т. А. Терешкович. Мода в одежде и аксессуарах. Словарь-справочник. Ростов-на-Дону, 2008, с. 125—126
- ↑ Гуляев, Очерки южной Сибири, 127
- ↑ Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 568.
- ↑ Матеріалы по археологіи Россіи, издаваемые И. Археологическою Комиссіею. № 25. Древности бассейновъ рекъ Оки и Камы, въ обработke А. А. Спицына. Вып. рис 7 и 19 стр. 14 и 58
- ↑ Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 519—521.
- ↑ Русский костюм в фотографиях: метаморфозы (рос.). Слово/Slovo. 2009. с. 9. ISBN 978-5-387-00099-7. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ а б Соколова, Алла (1 лютого 2018). Традиции русской народной свадьбы (рос.). Litres. ISBN 978-5-457-88185-3. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ Калашникова, Наталья (2002). Народный костюм: семиотические функции (рос.). Сварог И К. с. 51. ISBN 978-5-93070-041-1. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ Хомякова, Юлия (17 червня 2021). Выйти из учительской. Отечественные экранизации детской литературы в контексте кинопроцесса 1968–1985 гг (рос.). Litres. ISBN 978-5-04-344511-7. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ Русский костюм и стиль "кич". slavmoda.com. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ Український віночок проти російського кокошника. Який справжній національний костюм Донбасу?. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ Ницца, Ника (27 грудня 2020). Стереотипы о России. 8 историй о том, как нас видят иностранцы (рос.). Litres. ISBN 978-5-04-320731-9. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ Русский народный костюм - это не просто сарафан и кокошник. kazved.ru (рос.). Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 767.
- ↑ Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 566.
- ↑ История искусства. Том I (рос.). Litres. 5 вересня 2017. с. 518. ISBN 978-5-04-042669-0. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021.
- ↑ Рыбаков, Борис (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 563—564.
- Кокошник // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
- Кокошник, кокуй, кокошка // Толковый словарь живаго великорусскаго языка Владиміра Даля. Т. 2. И—О / Второе изд. — СПб. : Москва: изд. М. О. Вольфа, 1881. — С. 136. — 807 с.(рос. дореф.)
- Кокуй // Опытъ областнаго великорусскаго словаря / Изд. Вторымъ отдѣленіемъ Имп. академіи наукъ. — СПб.: въ тип. Имп. академіи наукъ, 1852. — С. 86. — 275 с.(рос. дореф.)
- Кокуй // Вологодский провинциальный словарь / Труды Общества любителей российской словесности при Императорском московском университете. Часть 19–20. — Москва: в университетской типографии, 1821. — С. 59. — 275 с.(рос. дореф.)
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |